Життя з нуля: історія переселенки з Авдіївки, яка відкрила швейну майстерню у Гуляйполі

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 05.02.2019 10:49
  • 0

Любов Гетманенко зізнається, немов відчувала те, що станеться. Бо незадовго до війни її переслідувала одна думка: «Що може змусити людину залишити свій дім».

Не знала, чому саме ця думка й чому саме тоді, коли дружною, працьовитою родиною завершували ремонт у будинку, мали налагоджену справу з перетягування меблів та працювали за улюбленими професіями. Вона у швейному цеху, чоловік — у Донецькому аеропорту. Й навіть не здогадувалась, що відповідь буде страшною та неочікуваною — війна.

Коли обстріли посилювались, йшла до сховища. А потім поверталась — дошивати  

З вікна її майстерні видно центральну вулицю Гуляйполя — Героїв України. Тут невелике тихе містечко, тут не стріляють та тут довелося починати все з нуля зі статусом «переселенець». Сьогодні Любов Гетманенко — приватний підприємець. Майже рік працює у власній майстерні з ремонту та пошиття одягу. Перешиває та ремонтує одяг по сезону. Взимку це шуби, куртки та пальта, влітку — сукні, спідниці та джинси. У її майстерні завжди стрекотить швейна машинка. У результатах своєї роботи впевнена, бо більше 30 років працює швачкою.

Майстерня невелика, та до неї часто заходять відвідувачі Гуляйполе.City

Коли була ще школяркою (жила, до речі, у Добропіллі), мама подарувала їй швейну машинку. Тож у позашкільний час Любов шила сукні та спідниці для своїх подруг. Згодом працювала на місцевому швейному комбінаті. Коли у 90-х його закрили, переїхала до Дніпрорудного, де працювала на шахті. А у вільний час шила. Згодом на відпочинку зустріла свого чоловіка Вадима, вийшла заміж та оселилась у Авдіївці, адже він був звідти.

З початком війни підприємство, де працювала швачкою, закрилося. Тож Любов перейшла до покинутої швейної майстерні. Коли обстріли посилювались, замикала двері та йшла у сховище. Потім поверталась — дошивати. Згадує, попит на послуги був великий. Бо, незважаючи на війну, одяг носили, ремонтували, шили новий. Клієнтки навіть зітхали, що пороз’їжджались майстри манікюру та педикюру. Життя йшло своїм шляхом, зберігало свої правила. Єдине, що ростити дитину в умовах постійних обстрілів було занадто небезпечно.  

Важко було інтегруватись, бо за 20 років «випала з обойми»

Любов Гетманенко має великий стаж роботи, шиє 30 років Гуляйполе.City

Любов та Вадим Гетманенки виїхали з Авдіївки у 2015 році. Роком раніше відправили сина Єгора на безпечну територію — до бабусі у село Добропілля Гуляйпільського району. Жили під обстрілами, сподіваючись, що війна скоро скінчиться й можна буде забрати дитину додому. Але цього не сталось.

Вона зізнається, що при переїзді у Добропілля (саме туди повернулись спочатку, а потім переїхали до Гуляйполя), відчувала суцільну безвихідь й не вірила у власні сили.

«Важко було інтегруватись, бо за 20 років ти «випадаєш з обойми». Втрачаєш майже всі зв’язки зі своїми знайомими, живеш в іншому оточенні. Знаєте, коли трапляється лихо, наприклад, пожежа, людина втрачає нажите майно. Але вона не змінює зовнішнє оточення. Ззовні, поза будинком, все стабільно: робота, знайомі, друзі. Це не змінюється. А коли через війну ти полишаєш свій дім, то втрачаєш стабільність. Світ стає хитким, бо немає впевненості у завтрашньому дні.

Я дуже вдячна своїм близьким, рідним, що підтримали нашу родину, не полишили її напризволяще

Бо важко й відповідально впустити у свій дім рідних не гостити, а саме жити. Бо доводиться приймати іншу родину з її проблемами, звичками, хиткими після війни емоціями».

Жінка не раз із вдячністю згадує сільську голову Тетяну Никифоренко, яка всіляко їх з чоловіком підтримувала та давала можливу роботу. На запитання, чи не доводилось стикатись з неприязним відношенням до переселенців, відповіла, що до них ставляться гарно, підтримують та допомагають. Та зазначила, що ніколи не акцентувала увагу на негативі. Адже розуміє, що усі люди різні. Але говорить, що важливе й те, як себе поводиш. У будь-якій ситуації завжди потрібно залишатися людиною. Цьому й вчить сина.

Бізнес-план писала три ночі підряд та успішно його захистила

Для відкриття своєї справи купила дві швейні машинки Гуляйполе.City

Свою справу відкрила завдяки участі у проекті Данської Ради у справах біженців, орієнтованому на самозайнятість, який реалізовують за підтримки благодійного фонду «Посмішка дитини» міста Запоріжжя. У них є програма, спрямована на підтримку вимушених переселенців.

Про сам грант дізналася випадково від переселенців, з якими спілкується у Гуляйпільському районі. Говорить, що це надзвичайно підтримує, коли люди, опинившись в однаковій ситуації, допомагають один одному та допомагають порадами. З посмішкою згадує, як три ночі підряд писала бізнес-план. Цього ніколи раніше не робила, тож шукала в інтернеті приклади написання та орієнтувалась на них. Згадує, що у неділю відправила готовий примірник. А вже у середу приїхав спеціаліст, який детально розпитав про плани на майбутнє. Також закінчила бізнес-школу від благодійного фонду «Карітас». Було декілька тренінгів, які допомогли впевнитись у собі.

«Я запам’ятала приклад однієї жінки, переселенки. Вони також залишили рідний дім. Щоб якось прожити, почали займатись домашньою випічкою. Згодом придбали духовку та налагодили власну справу. 

По завершенні цих тренінгів, я відчиняла двері у власну майстерню з упевненістю в майбутньому

Майстерню Любов Гетманенко відкрила у винайманому приміщенні. На той час вони з чоловіком переїхали до Гуляйполя, де орендували житло. Для своєї справи на отримані кошти купила дві швейні машинки, необхідної для її роботи потужності.

Життєві труднощі долає заради сина

За годину нашої бесіди до майстерні зазирнули двоє відвідувачів. Любов Гетманенко говорить, вже почало працювати «сарафанне радіо». Це традиційно для невеликих містечок. А спочатку клієнтів було менше. Приходили, переважно, ті, хто побачив вивіску.

На питання, де ж знаходить сили на подолання труднощів, майстриня декілька хвилин мовчить. Потім говорить — прагне бути прикладом для сина. Адже її самореалізація та досягнення — це впевненість сина у завтрашньому дні.

Самореалізація та постійна робота дає впевненість у завтрашньому дні Гуляйполе.City

«Я робила замовлення — нашивку на дитячу куртку. Колись йдемо з сином, а попереду дівчина в куртці, над якою я працювала. Єгор зауважив, що цікава нашивка. А коли почув, що я її зробила, то так на мене подивився. У погляді була і серйозність, і повага водночас. Це великого вартує. Усіх зусиль, які докладаєш».

У Авдіївці ще стоїть їхній будинок, за ним доглядають сусіди. Дехто зі знайомих повернувся до свого міста, дехто — переїхав до Польщі, дехто — влаштувався в інших містах України. Любов розповідає, що син часто питає за дім. Про те, що з ним та чи повернуться. Вона сама не знає, чи житимуть колись у відремонтованому будинку. Тому, де Єгор біля двору хотів посадити карликову ялинку. Таку, щоб його діти, наряджаючи деревце на Новий рік, могли дотягуватись до верхівки. Але точно знає, що найбільша цінність — це коли родина разом. Коли є робота, впевненість у власних силах та можливість самореалізуватись. Й коли син, оцінюючи твою працю, дивиться ось так: з повагою та захопленням водночас.

Приєднуйтесь до нас у Facebook та Viber

Коментарі: