Мама чотирьох дітей Наталія Войцеховська: «Я — мама, дружина. Іншого й не треба»

Поділитись у Facebook Відправити в Twitter
  • 16.05.2019 16:30
  • 0

Олександр і Наталія Войцеховські — батьки чотирьох донечок. Вони з’явились у родинному житті в різний період. Старшу Аліну Наталія виносила й народила сама. Вона завершила Бердянський державний педагогічний університет та працює вчителем. Середня Влада з’явилась у родині, коли дівчинці було 1,5 року. А найменші, двійнятка Карина та Аліна — у 5 років. Так у родині є дві Аліни. Старша й менша.

— Я — мама чотирьох дітей. І всі вони — стовідсотково наші з чоловіком. Інакше бути не може, — каже Наталія.

— А мама казала про інтернат не згадувати, — гомонить менша Алінка, вмостившись у Наталії на руках. Вони схожі. Світлоокі й світловолосі.

— Я їх вчу менше згадувати про інтернат. Бо для них то не дуже приємні спогади, адже там не було ні тата, ні мами. Для дітей це важко. Тепер говорю: ми ж живемо однією родиною. Інтернат у минулому, давайте краще думати про приємне.

Ми з чоловіком так звикли бути батьками, що не уявляємо іншого життя

Життєва історія цієї прийомної родини схожа на інші і водночас особлива. Як історія кожної з родин. Наталія і Олександр разом уже 25 років. Їй — 42, йому — 47, а їхній старшій донечці — 22 роки. Подружжя планувало народити й другу дитину, але це виявилось неможливим.

— Рішення взяти в родину дітей ми з чоловіком та старшою донькою прийняли спільно. Аліні тоді було 12 років. Так у нас з’явилася півторарічна Влада. Маленька, безпомічна, не вміла ходити. Пішла вона у 2 роки, почала розмовляти у 5, але швидко наздогнала однолітків.

Зараз Влада вже доросла дівчинка. Наглядає за меншими та полюбляє з ними фотографувати. Вони — родина, яка тримається разом завдяки батьківській любові.

— А не було у вас страху приймати дитину в родину? Не виникало питань: чи зможемо, чи вийде у нас? — запитую.

— Звісно, були. Й страшно було, але ми вирішили, що зможемо та вийде. І не помилились. Владі розповіли, що вона з’явилась у нашій родині у півторарічному віці лише рік тому. Трохи побоювались реакції. Та, знаєте, вона задала лише одне питання: «Але ж ви мене любите»? Думаю, відповідь очевидна. Звісно любимо, бо вона — наша дитина.

Діти повертають нам більше, ніж ми їм віддаємо. Вони наповнюють наше життя та вчать новому

Під час розмови менша Аліна раптом впала на майданчику. Здалося, що світ Наталії зменшився до однієї точки — місця, яке забила найменша. Все запитувала, болить чи не болить. Дуже забила чи ні. Прикладала холодне та зблідла. В результаті дитина вже заспокоювала маму.

— Та ви знаєте, воно ж маленьке, чаєнятко. Худенька така. А раптом щось зламає, це страшно.

Каріна й Аліна з’явились у родині Войцеховських рік тому. Каріна трохи міцніша здоров’ям. Алінка — більш хвороблива, з худенькими ручками й ніжками. У 5,5 років в неї було лише 10 кілограмів. А потім мала перенесла операцію на очах. 

Лікарні й лікування — окрема тема в родині. Кажуть, справляються з усім, але не приховують, що буває важко.

Мама всіх доглядає

Під час розмови найменша мамина доця Аліна весь час обіймала Наталію.

— Як називаєш маму? — запитую в малої.

— Мама, мама Наташа, — говорить Алінка. Та, трохи подумавши, додає. — Мама всіх доглядає.

Мама дійсно доглядає. І тато також. Родина має чимале господарство: свиней, качок, кролів, каченят. Вправляються з усім вдвох із чоловіком. Наталія говорить, що зате є своє домашнє м'ясо. І вона не сумнівається у його якості, коли дає дітям. Навіть, коли мама з дітьми пішла на інтерв’ю, чоловік зостався вдома, бо таке господарство без догляду не залишиш.

— О котрій і як розпочинається ваш день?

— Десь о 6-й ранку. Діти прокидаються, можуть ще 10 хвилин поніжитись у ліжках. Потім ідуть снідати.

— Ні, чекайте. Ви мене не зрозуміли. У скільки починається саме ваш день як мами? — перебиваю Наталію.

— О, мій? Мій, звичайно, раніше (сміється). Прокидаюсь десь о 5:00 чи о 5:30, готую сніданок на всіх. Збираю у садочок менших. Якщо не на роботі, виконую хатні справи. Якщо потрібно їхати на зміну, а це о 7:00, тоді дітей у садочок збирає чоловік. Він їх і заплітає, і одягає. Загалом, я йому дуже вдячна. 

Чоловік робить половину нашої з ним спільної роботи. Не знаю, що б і робила без нього

Наталія працює не щодня, а по змінах. Говорить, що рік тому була з чоловіком розмова про те, чи потрібно їй звільнятись з роботи, чи ні. Вирішили спробувати жити поки що у такому графіку, де є робота та взаємна допомога. За словами Наталії, поки що в них виходить.

Допомагає й малеча. Але по своєму, по дитячому. Коли потрібно, і посуд помиють, іграшки поскладають, речі за собою приберуть. Дисципліні дітей привчають, але суворої не виходить. Жаліють, бо ще ж маленькі. Хоча і дорослі діти для батьків завжди лишаються маленькими.

Наталя залюбки показує світлини на родинному фотоапараті. Це вони на морі, а це — святкують разом День народження. Троє дівчат, до речі, народились у жовтні. І минулого жовтня найменші Каріна та Аліна відзначали це свято вперше. Наталія згадує, що малі були здивовані таким звичаєм.

А ось якісь особливі методики у вихованні родина не використовує. З дітьми  вивчають літери, цифри, форми й фігури. Вчать відповідальності за рідних.

Наталія говорить, що найперше дітям потрібна любов. Вони мають зростати в такому середовищі. Мати батьків. Є у старшої Аліни, Влади, менших Каріни та Аліни й бабусі по татовій і маминій лінії, які турбуються про своїх онучок.  

— Діти повертають нам більше, ніж ми їм віддаємо. Вони наповнюють наше життя та вчать новому. Ми з чоловіком так звикли бути батьками, що не уявляємо іншого життя.

— Ідентифікуйте себе, будь ласка. Ви хто, яка у вас роль у житті? — запитую у Наталії.

— Я — мама, дружина. Дасть Бог, буду й бабусею. Іншого мені й не треба.

Фото Юлії Линник

Коментарі:

Вибір редакції