У родині інженера-механіка та педагога, де праця і знання були не просто словами, а щоденною основою життя, з´явився на світ хлопчик, якому судилося прожити коротке, але глибоке і змістовне життя, сповнене любові до світу, людей і своєї землі.
Світло дитинства, яке не згасало
Василь Стефанишин народився 7 серпня 1997 року в Івано-Франківську, але справжнім його світом від самого початку стало село Угорники, де життя текло розмірено і по-справжньому, без зайвого поспіху, зате з великою кількістю родинного тепла. Його батько, Ігор Стефанишин, і мама, Лариса Стефанишин, виховували сина у повазі до праці, знань і людей, але найбільше він зростав у любові, яка відчувалася в простих речах - у спільних розмовах, у недільних походах до церкви Святого Юрія, у тихих вечорах вдома.
Саме там, поруч із батьками, він вивчив перші молитви, ще не до кінця розуміючи їхній зміст, але дуже добре відчуваючи їхню щирість. Саме там він уперше почув колядки, які згодом знав напам’ять десятками, бо мама навчила його не просто співати, а вкладати в них душу, і тому в різдвяні вечори хлопці самі кликали Василя до гурту, знаючи, що з ним коляда звучатиме по-особливому.
З другого класу він ходив до музичної школи імені Миколи Лисенка, де обрав скрипку, і ця маленька скрипка в його руках звучала як щось дуже особисте, бо він швидко схоплював мелодії і міг відтворити їх удома, ніби продовжуючи заняття вже для себе.
Школа, де все вдавалося, і спорт, без якого він не міг
У школі Василь не був тим, хто зубрить, бо йому це просто не було потрібно: він запам’ятовував швидко, мислив чітко і особливо добре почувався у світі чисел, формул і логіки, тому предмети природничо-математичного спрямування давалися йому на високому рівні, а оцінки лише підтверджували це. Водночас він не був відірваним від життя відмінником, бо цікавився географією, історією, радіотехнікою, робив проєкти з англійської, намагаючись зрозуміти більше, ніж вимагала програма.
Його енергія не вміщалася лише в зошити і підручники, тому спорт став для нього необхідністю, без якої день здавався неповним: ще змалку він легко сідав на велосипед і міг годинами їздити селом, а коли підріс, футбол став справжньою пристрастю, і він грав у складі команди села Підлужжя, виходячи на поле не заради галочки, а з азартом і бажанням перемагати.
У гімназії хлопець із задоволенням брав участь у «Козацьких забавах», любив уроки фізичної культури і плавання, не боявся води і впевнено почувався в басейні, а поза школою сам учився кататися на лижах і сноуборді, падаючи, встаючи і знову пробуючи, поки не виходило. Вдома чи на подвір’ї він тренувався на перекладині, підіймав гирі й штангу, ніби вже тоді готував себе до випробувань, про які ще нічого не знав.
Дружба, дороги і життя без пауз
Василь умів дружити так, що його присутність завжди відчувалася, навіть коли він мовчав, і саме тому часто ставав ініціатором зустрічей, поїздок і спільного відпочинку. Він збирав друзів у походи в гори, організовував виїзди до моря, знаходив нові місця, куди хотілося поїхати разом, і вмів зробити так, щоб ці поїздки запам’ятовувалися надовго.
У дитинстві збирав спортивні журнали, наклейки з футболістами, цікавився нумізматикою, а згодом до його захоплень додалися автомобілі і подорожі, бо він любив дорогу, любив кермувати і відчувати рух, який дає відчуття свободи. І навіть у звичайні дні знаходив час і для спорту, і для друзів, і навіть для ігор, не відмовляючись від простих радощів життя.
Про нього говорили просто і точно: «Якщо Василь пообіцяв - він зробить, якщо попросити - він допоможе, і при цьому він не буде скаржитися, не буде перебільшувати труднощі і не шукатиме співчуття, бо звик справлятися сам».
Дорослість, яка прийшла разом із вибором
У 2014 році Василько вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, де обрав геодезію та землеустрій, і за кілька років отримав дипломи бакалавра і магістра, але за цими сухими словами стояли роки навчання, роботи і постійного руху вперед. Він не сидів на місці, бо паралельно заробляв, не відмовляючись від різних підробітків, і водночас залишався частиною студентського життя - із проєктами, друзями і концертами.
Його мрії не були гучними, але були чіткими: він хотів відкрити власну справу, хотів бачити світ, хотів розвиватися, і навіть думав про Міжнародний легіон, хоча говорив про це небагато.
Після навчання працював за спеціальністю, жив у Львові, а згодом поїхав до Франції, де в Парижі його і застала новина, яка перекреслила всі плани.
День, коли все змінилося
24 лютого 2022 року він почув про війну і одразу зателефонував додому, щоб дізнатися, як мама, і почув, що вітчим Ярослав Каськів, ветеран АТО, уже пішов воювати, як і його два сини. Це була розмова, після якої не залишалося місця для вагань.
4 березня Василь був удома, але не залишився надовго, бо вже тоді знав, що робитиме далі, і попросив відвезти його до територіальної оборони. Його рішення не було емоційним поривом, бо ще у 2018 році він склав військову присягу і отримав звання молодшого лейтенанта, а з 2020 року був у резерві, тому добре розумів, куди йде.
Передова, де він залишався собою
На Великдень 2022 року він востаннє побув удома, а вже 25 квітня вирушив на Запорізький напрямок у складі 78 батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського. Дев’ять місяців Василь Стефанишин, позивний «Француз», провів на передовій, у зовсім інших умовах, де кожен день міг стати останнім.
14 вересня він отримав вибухову травму, але після лікування і відпустки 28 жовтня повернувся назад, не шукаючи легшого варіанту. Побратими згадували, що навіть на війні він знаходив час для тренувань, міг займатися спортом після важкої роботи, коли інші просто падали з ніг, і цим дивував.
Останній бій, який неможливо забути
3 лютого 2023 року, на околиці населеного пункту Зелений Гай Запорізької області, під час виконання бойового завдання Василь Стефанишин загинув разом із побратимом Андрієм Гулем внаслідок танкового обстрілу. Їхню позицію бачили з повітря, і удар був настільки потужним, що шансів врятуватися не було.
Вітчим Василя Ярослав Каськів розповів: «Василя з його побратимом обстріляли з танка. Там не було шансів врятуватися, тим більше, що над ними висіла «пташка» – їх бачили».
Василь був командиром мінометного взводу, Андрій - пілотом дрона, і ця втрата стала для підрозділу не просто болючою, а такою, що довго не відпускала, бо разом із ними зникла частина внутрішньої опори для інших. Один із військових, який першим прибіг на місце обстрілу, ще довго лікувався після пережитого, бо побачене ним неможливо стерти з пам’яті.
Те, що залишилося після
6 лютого 2023 року його провели в останню дорогу з рідного дому, і в той день у дворі зібралися не просто люди, а всі, хто знав його в різні роки життя - від дитинства до фронту.
Згодом мамі передали знайдені речі: документи, світлини, уламки каски і частини снаряду, який вибухнув поруч, але навіть повторні пошуки не дозволили знайти все, і цей факт залишив ще одну незагойну рану в членів родини.
Погляд, повз який неможливо пройти
Ім’я Василя Стефанишина викарбуване на меморіальних дошках, внесене до списків університету, присутнє на Алеї слави в Івано-Франківську і на Алеї пам’яті в Угорниках, відкритій 6 липня 2025 року. Біля його світлини завжди є квіти і лампадки, і люди зупиняються, бо не можуть пройти повз цей погляд.
Це погляд молодого красивого хлопця, який любив скрипку і футбол, дороги і гори, друзів і життя, який будував плани і мовчки тримав їх у собі, а потім так само мовчки зробив свій вибір і повернувся додому, щоб захищати.
І саме тому ця історія не про загальні слова, а про конкретне життя, яке обірвалося 3 лютого 2023 року під Зеленим Гаєм, але не зникло, бо залишилося в пам’яті людей, які його знали і які тепер носять цю пам’ять далі.
У пам’ять про найріднішого
Втративши на війні єдиного сина, Лариса Стефанишин не замкнулася у своєму горі, не дозволила зламати себе. Попри нестерпний біль втрати, вона знайшла в собі сили продовжити боротьбу - тепер уже в тилу, допомагаючи тим, хто щодня захищає Україну на передовій.
Вона активно займається волонтерською діяльністю, організовує масштабні збори коштів для потреб Збройних Сил України, об’єднує навколо себе небайдужих людей і власним прикладом показує, що справжня сила духу народжується з любові до рідної землі та пам’яті про найдорожчих.
Кожен її крок, кожен збір, кожна передана допомога нашим військовим - це жива пам’ять про сина, який віддав життя за свободу України. Своєю невтомною працею вона продовжує його справу, підтримуючи тих, хто сьогодні тримає небо над нами.
«Моя праця потрібна діючим Захисникам України, - говорить пані Лариса. - Ми не маємо права втратити Україну, за яку полягли наші діти».
У цих словах - не лише материнський біль, а й незламна віра, відповідальність і велика любов до Батьківщини. Її сила вражає, її відданість надихає, а її жертовність є прикладом справжнього патріотизму.
Завдяки таким людям, як Лариса Стефанишин, ми ще раз переконуємося: український народ неможливо зламати. Пам’ять про наших Героїв живе не лише у спогадах, а й у добрих справах, які наближають нашу Перемогу.
Гуляйпільщина і всі гуляйпільці щиро співчувають родині, розділяють невимовний біль і дякують за сина – мужнього і сміливого захисника, щирого патріота і справжнього Героя.
