Минув рік відтоді, як у боях поблизу Малинівки, що на Гуляйпільщині, загинув сержант 102-ї окремої бригади територіальної оборони Івано-Франківщини Ігор Голодюк із позивним «Інженер». Він двічі ставав на захист України - у 2015 році під час АТО та після початку повномасштабного вторгнення. За свободу країни воїн віддав найдорожче - власне життя. Йому було лише 50 років.
У річницю загибелі донька Героя Аліна поділилася спогадами про батька, який назавжди залишиться для неї прикладом мужності, доброти й безмежної батьківської любові.
«Я була татовою донечкою»
Ігор Голодюк народився у селі Загвіздя поблизу Івано-Франківська. Майже чверть століття присвятив службі в правоохоронних органах, пройшовши шлях від молодого працівника до капітана поліції.
Разом із дружиною Мартою вони виховали двох дітей - сина Тараса та доньку Аліну.
Саме донька була особливо близькою до батька.
● Я була татовою донечкою. Ми дуже схожі і зовні, і характерами. Він завжди брав мене із собою, ми багато часу проводили разом, - згадує Аліна.
Вони мали безліч спільних традицій: їздили у справах, відпочивали, дивилися фільми, разом працювали по господарству. Коли тато будував власний будинок, донька завжди була поруч.
Оселю доводилося буквально створювати з нуля. Не маючи будівельного досвіду, чоловік сам навчався, шукав інформацію, радився з фахівцями й власноруч облаштовував кожен куточок майбутнього дому. Не меншою його гордістю був доглянутий сад.
Під час роботи в будинку чи на подвір'ї завжди звучали улюблені пісні «Скрябіна» та «Океану Ельзи». Аліна усміхається, згадуючи, як тато кликав її допомагати, і вона без вагань залишала свої справи.
Він не міг залишитися осторонь
Уперше Ігор Голодюк став до лав захисників України у 2015 році. Його рішення було свідомим. Побратими й друзі вирушали на фронт, і він не міг залишитися вдома, коли країна потребувала захисту.
Для маленької Аліни це було важким випробуванням. Вона не могла зрозуміти, чому її тато далеко, тоді як у друзів і тато, і мама були поруч.
Саме тоді Ігор отримав позивний «Інженер», який залишився з ним і під час повномасштабної війни.
Після демобілізації він працював у комунальному підприємстві «Муніципальна інспекція «Добродій», але війна знову покликала його на службу.
Знову на передовій
У лютому 2022 року Ігор Голодюк вдруге добровільно став на захист України.
Спочатку він навчав новобранців, передаючи їм бойовий досвід, здобутий під час АТО. Згодом виконував бойові завдання на Сумщині, Харківщині, а потім - на Запорізькому напрямку, Гуляйпільському відтинку фронту.
Для доньки це був надзвичайно складний період.
● Він ішов захищати нас, а мені найбільше хотілося захистити його, не відпустити на війну, - говорить Аліна.
Людина, на яку завжди можна було покластися
У 78 батальйоні 102-ї бригади Ігор відповідав за забезпечення підрозділу та добре знався на документації. Побратими жартували: якщо потрібно швидко владнати будь-які паперові питання - це робота «Інженера».
Проте вдома про війну він майже не розповідав. Під час телефонних дзвінків завжди запевняв рідних, що все гаразд, натомість розпитував про життя сім'ї.
Лише одного разу донька почула в його голосі втому.
На початку липня 2025 року Ігор повідомив, що загинув його близький товариш. Саме тоді Аліна вперше відчула, наскільки важкими стали бої.
Це була їхня остання розмова…
Останній бій під Малинівкою
11 липня 2025 року, ввечері, Ігор востаннє поспілкувався із дружиною. Він лише сказав, що вирушає на бойове завдання.
У той час російські війська вели наступ на Малинівку поблизу Гуляйполя. І саме там полягло дуже багато наших захисників.
Саме там, обороняючи українську землю разом із побратимами, сержант Ігор Голодюк прийняв свій останній бій.
Спочатку військового вважали зниклим безвісти.
Кілька днів родина жила надією, поки побратими, ризикуючи власними життями, робили все можливе, щоб повернути тіло загиблого товариша додому.
Завдяки їхній мужності Ігор Голодюк був похований у рідному Загвізді.
«Ми тепер живемо і за нього»
За рік після втрати біль не став меншим.
Аліна найбільше шкодує не про несказані слова, а про те, чого її батько вже ніколи не побачить. Він не дочекається онуків. Не проведе доньку до вівтаря на весіллі. Не обійме свою сім'ю.
● Ми стали дуже сильні і зрозуміли, що ми - єдине, що маємо одне в одного. Тепер ми просто живемо життя за нього. Тато не встиг побачити своїх онуків. Скоро я виходжу заміж, і він мав вести мене до вівтаря. Цього ніколи не станеться. Минув рік, а він мені жодного разу не приснився. Я просто хочу, щоб тато мені наснився і щось мені сказав. Я багато розмовляю з ним на його могилі, але не чую жодної відповіді, - говорить Аліна Голодюк.
«Таких людей більше не зустріну»
Для Аліни її батько назавжди залишиться не лише мужнім воїном, а насамперед доброю, світлою людиною.
Вона хоче, щоб саме таким його пам'ятали всі.
● Ніхто ніколи мене так не захистить, як він. Він був сильним, умів ухвалювати правильні рішення, завжди підтримував інших і знаходив час для кожного. Таких людей я більше ніколи не зустріну. Це був тільки мій тато.
Історія Ігоря Голодюка — це історія людини, яка двічі без вагань стала на захист Батьківщини. Він будував дім для своєї родини, виховував дітей, мріяв про мирне майбутнє, але віддав життя, щоб це майбутнє стало можливим для інших. Пам'ять про таких Героїв живе не лише у військових нагородах чи офіційних повідомленнях, а й у серцях найрідніших людей, які щодня продовжують жити з любов'ю до тих, кого вже немає поруч.
