У цьому домі досі живе Василь. Не його кроки - їх уже не почуєш у коридорі, не його голос - він назавжди залишився у пам’яті рідних, не його руки - вони більше не відчинять дверей і не обіймуть найдорожчих. Але він тут - у кожній шафі й тумбочці, які зробив сам, у столі, за яким збиралася родина, у майстерні, де годинами працював, у речах, до яких торкалися його руки. І найбільше - у серцях дружини Ольги та доньок Соломії й Олесі.

25 лютого 2024 року Василь Олійник загинув поблизу Малинівки. Молодший сержант Василь Олійник служив командиром стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти однієї з бригад Сил ТрО ЗСУ. До війська був призваний за мобілізацією 1 березня 2022 року. Але для своїх рідних він назавжди залишиться не військовим званням і посадою, а коханим чоловіком, татом двох донечок, майстром із золотими руками, людиною, яка вміла любити так, щоб поруч із нею хотілося будувати ціле життя.

«Я була впевнена в ньому на 1000%»

Ольга знала Василя ще з дитинства. Коли їй було 10 років, він часто бував у їхньому домі, бо товаришував із її братом. Та справжня історія їхнього кохання розпочалася через багато років, коли доля знову звела їх разом.

Це сталося 28 серпня. Ольга працювала у барі «Зорепад», а Василь того вечора святкував із компанією друзів. Він запропонував провести її додому - і відтоді їхні дороги вже не розійшлися. Була поїздка в гори на день народження Ольги, квіти, шампанське, освідчення, розмова з її батьками. А через перебої з електроенергією романтичний вечір при свічках став частиною їхньої особливої історії.

11 жовтня молоді люди подали заяву, а 23 листопада відгуляли весілля. Через рік у родині народилася Соломія, а ще через 9 років - Олеся. Разом вони будували не просто будинок, а свій маленький світ, у якому було місце для роботи, мрій, сімейних подорожей і звичайного щастя.

Життя спочатку випробовувало їх на міцність. Ольга навчалася, народилася дитина, тривало будівництво, грошей часто не вистачало. Василь працював у меблевому цеху, згодом започаткував власну справу, а дружина також вийшла на роботу. Та попри всі труднощі вони трималися разом. Щороку неодмінно їхали в гори - спочатку з маленькими дітьми жили в котеджах, а коли дівчатка підросли, ночували в наметах.

Ольга говорить про чоловіка так, як говорять про найближчу людину, з якою було прожито цілий окремий світ: «Я була впевнена в ньому на 1000%, адже відчувала серцем, що це моя людина».

Тато, який мріяв про сина, а отримав двох принцес

Василь хотів хлопчика. Коли дружина чекала на другу дитину, він сподівався, що цього разу народиться син. Та коли Ольга повідомила, що буде донечка, його мрія змінилася сама собою.

«Я хотів хлопця, але дівчинка краще», - сказав він, коли побачив маленьку Олесю. І ці слова, мабуть, найкраще розповідають про нього як про батька.

Василь умів бути татом не лише на словах. Кожну вільну хвилину намагався проводити з доньками, ходив із ними на річку, возив на море й у гори, водив у кафе та на атракціони, радів їхнім успіхам у навчанні. Особливо тішився спортивними досягненнями молодшої Олесі, яка займалася карате. Він хотів забезпечити своїх дівчат усім необхідним - житлом, автомобілем, мріяв колись повести їх під вінець. До повномасштабної війни родина навіть обговорювала майбутнє весілля Соломії.

А вдома залишалися його прості, теплі прояви любові: коли Ольга була на роботі, Василь готував донькам макарони та смажену картоплю. Для когось - звичайна вечеря, а для дітей це назавжди стане одним із тих спогадів про тата, які не зітреш навіть часом.

«За чужу країну воював - і свою захищати зобов’язаний»

Василь не шукав війни, але давно знав, що одного дня може опинитися на передовій. Ще під час АТО він хотів стати на захист України, однак тоді молодшій донечці було лише 2 роки, родина мала фінансові зобов’язання, кредит і багато замовлень на меблі.

Та думки про військовий обов’язок не полишали його. У минулому Василь воював у Югославії, тому часто повторював дружині слова, які тепер звучать як його життєве кредо: «За чужу країну воював і свою захищати зобов’язаний».

У перший день повномасштабки він не знаходив собі місця, ходив по хаті, знервовано запитував: «Що робити?», збирав документи й речі для себе та дітей. Ольга ще намагалася вірити, що, можливо, цього разу все обійдеться. Але серцем уже розуміла: якщо почалася велика війна, Василь не залишиться осторонь.

Спочатку він проходив вишкіл у Долині, а 25 квітня після освячення пасок разом із побратимами вирушив на Запоріжжя. Відтоді його життя розділилося на два береги - там, де були окопи, позиції, побратими й постійна небезпека, і тут, де щодня чекали дружина та доньки.

Він завжди думав про інших

Навіть на війні Василь залишався тим самим відповідальним чоловіком, яким був удома. Він домовився з Ольгою, що говоритиме їй правду про те, що відбувається на фронті. Якщо не міг назвати місце, де перебуває, то намагався натякнути, а дружина шукала його на карті.

Останню відпустку вони провели разом із родиною Юрія Олексюка в Буковелі. Потім Василь приїхав на похорон Ольжиного батька. Взимку, перед черговим поверненням на фронт, він узявся наводити лад у гаражі, майстерні, біля будинку. А 19 грудня, напередодні свого дня народження, знову поїхав на позиції, щоб дати можливість іншим побратимам побути вдома зі своїми рідними.

Він не дозволяв собі запізнитися навіть на годину, бо думав про інших. Таким був і в мирному житті: якщо обіцяв привезти меблі наступного дня, неодмінно виконував обіцянку, навіть коли для цього доводилося працювати всю ніч.

«Я досі чекаю…»

25 лютого 2024 року життя родини Олійників змінилося назавжди. Василь загинув. Спочатку рідні ще сподівалися. Коли чоловік кілька днів не виходив на зв’язок, Ольга знала, що він пішов на позицію. Потім почали шукати інформацію через побратимів, ТрО. Казали, що хлопці зникли безвісти. Надія жила доти, доки не залишалося жодного шансу: можливо, вони переховуються, можливо, змогли вибратися, можливо, потрапили в полон.

Коли Ользі принесли офіційне сповіщення про загибель чоловіка, вона не могла повірити написаному. Біль був таким сильним, що свідомість просто відмовлялася приймати очевидне. Дітям вона не сказала одразу. Олеся зрозуміла, що сталося щось страшне, і заплакала. Її єдине запитання було коротким і страшним: «Як?»

Минув час, але очікування не зникло. Ольга зізнається, що досі не може заблокувати сторінки Василя у соцмережах і месенджерах. Має його паролі, бачить його ім’я - і ніби залишає відчиненими двері для того самого дзвінка, якого вже ніколи не буде.

«Чекаю…», - говорить вона. І в цьому одному слові - цілий біль жінки, яка втратила коханого чоловіка, батька своїх дітей і людину, з якою хотіла прожити старість.

Усе, чого торкалися його руки

Василь залишив після себе не тільки спогади. Він залишив частинку себе у власному домі - у всьому, що колись зробив власними руками.

На лівій руці Ольги через кілька місяців після загибелі чоловіка з’явилося татуювання: «Ти завжди поруч». Ці слова були на браслетах, які вона разом із Марією Олексюк зробила для своїх чоловіків-захисників.

А ще з фронту Василь привіз додому особливу історію - Пушинку, кішку, яка була поруч із ним на Запорізькому напрямку. Хоча вдома він не надто любив котів, на фронті постійно показував рідним своїх чотирилапих «побратимів». Після його загибелі Пушинка залишилася частиною родини. Вона навіть народила кошенят на сімейному ліжку, а перші місяці після появи в домі спала у шафі, серед речей Василя. Наче й вона відчувала, де пахне його одягом і де ще живе його присутність.

«Ти завжди поруч»

Василь Олійник загинув на Запоріжжі, захищаючи землю, яку вважав своєю відповідальністю перед родиною і країною. Він не повернувся додому живим, не зміг добудувати всі свої плани, не побачив, якими стануть його доньки, не дочекався тих родинних подій, про які мріяв. Але для Ольги, Соломії та Олесі він не пішов із їхнього життя остаточно.

Він залишився у зроблених власними руками меблях, у сімейних фотографіях, у горах, куди вони колись їздили разом, у футбольних неділях, у татусевих макаронах і смаженій картоплі, у голосі, який доньки пам’ятатимуть усе життя, і в словах, що тепер стали оберегом: «Ти завжди поруч».

Саме так його і пам’ятатимуть - не лише як воїна, який загинув на запорізькій землі, а як чоловіка, батька, майстра і людину, яка любила свою родину так сильно, що заради її майбутнього пішла захищати Україну.

І, можливо, саме тому навіть через роки в цьому домі завжди буде відчуватися його присутність - там, де живуть його дівчата, його речі, його праця і його любов.