Коли Україна готується відзначати День Незалежності, ми згадуємо не лише історичні дати чи державні символи. Ми згадуємо людей, завдяки яким ця незалежність щодня має свою ціну. Це Захисники, які стали на оборону Батьківщини, і їхні родини, які заплатили за свободу найдорожчим. Серед них - матері, чиї серця назавжди залишилися на війні, але які знайшли в собі сили жити далі, допомагати іншим і продовжувати боротьбу вже на своєму фронті…
Є втрати, після яких життя вже ніколи не стає таким, як раніше. Вони залишають у серці порожнечу, яку неможливо заповнити нічим. Але поруч із болем інколи народжується особлива сила - тиха, глибока, незламна. Саме такою силою для багатьох стала Лариса Омелянівна СТЕФАНИШИН - мама загиблого Захисника України Василя Стефанишина, котрий загинув на Гуляйпільщині, жінка великого серця, яка змогла перетворити особистий біль на підтримку для інших.
Материнська любов, яка не згасає
Після загибелі сина, 25-річного лейтенанта Збройних Сил України Василя Стефанишина, життя Лариси Омелянівни набуло іншого виміру. Втрата дитини - це рана, яка не загоюється. Це щоденний біль, що живе в серці поруч зі спогадами, поруч із любов’ю, поруч із гордістю за сина, який віддав своє життя за Україну.
Та навіть у найважчі дні вона знайшла в собі силу підвестися. Знайшла сили бути там, де болить іншим, простягнути руку підтримки тим, хто теж переживає страшну втрату, і власним прикладом довести: любов сильніша за смерть, а пам’ять може ставати дороговказом.
Служіння людям як продовження синової справи
Після втрати синочка пані Лариса обрала шлях служіння людям. Сьогодні вона - голова громадської організації «Родини Героїв ІФ», член Ради родин загиблих Захисників і Захисниць України при Міністерстві у справах ветеранів, волонтерка та радниця голови Івано-Франківської обласної державної адміністрації.
Щодня вона поруч із родинами полеглих і зниклих безвісти військових. Підтримує їх у складних життєвих обставинах, допомагає пройти важкі бюрократичні процедури, веде діалог із владою, ініціює програми підтримки та створює простір, де люди можуть знайти розуміння й співпереживання.
Це щоденна праця, яка потребує великої витримки й сили духу. І в кожній такій справі живе її особиста пам’ять про сина.
Пам’ять, що перетворюється на допомогу
Однією з найважливіших справ для Лариси Стефанишин став Збір Пам’яті Василя Стефанишина. Ця ініціатива об’єднала навколо себе багатьох небайдужих людей, а її результат став вагомою підтримкою для українських військових.
Завдяки збору вже вдалося придбати всього необхідного для воїнів на суму понад три мільйони гривень. За кожною цією цифрою - врятовані життя, підсилені підрозділи, допомога тим, хто боронить країну.
Для пані Лариси це не лише волонтерство. Це спосіб продовжити справу сина, зберегти його присутність у добрих справах, зробити так, щоб його ім’я жило в підтримці, у пам’яті й у конкретній допомозі фронту.
Визнання, яке стало особливим знаком
Понад тридцять років у сфері освіти сформували Ларису Омелянівну як людину відповідальну, мудру й небайдужу до людей. Уміння слухати, підтримувати, виховувати й вести за собою стали міцним фундаментом її нинішньої громадської діяльності.
А цьогоріч її працю відзначили особливо. 21 травня 2026 року в Києві Лариса Стефанишина стала номінанткою премії «Жінка ІІІ тисячоліття».
З теплом і щемом вона згадує слова свого сина.
«Василь іще у студентські роки казав мені, що я давно мала бути, щонайменше, старостою села. Радив більше займатися собою і трохи відкласти масштабні городні роботи. І мені дуже приємно, що нині моя праця отримала таке визнання», - говорить пані Лариса.
У цих словах - усмішка крізь сльози й особлива материнська пам’ять, яка назавжди залишається живою.
Бути світлом для інших
Сьогодні Лариса Стефанишин - не просто активна громадська діячка. Для багатьох вона стала людиною, яка розуміє без зайвих слів, бо сама пройшла крізь найважче. Вона підтримує, допомагає, відстоює права родин полеглих воїнів і дбає про гідне вшанування пам’яті тих, хто віддав життя за Україну.
Її шлях - це шлях жінки, яка пережила нестерпний біль, але не дозволила йому зламати себе. Навпаки - зробила його джерелом сили й підтримки для інших.
І поки вона тримає цей непростий життєвий стрій, поруч із нею живе найдорожча пам’ять - про сина Василя. У серці матері, у її щоденній праці, у кожній добрій справі й у кожному слові підтримки його ім’я звучить тихо й світло.
Бо любов матері не закінчується ніколи. І навіть крізь біль вона продовжує творити добро, берегти пам’ять і допомагати жити далі.
До Дня Незалежності України історія Лариси Стефанишин звучить особливо проникливо. Вона нагадує, що незалежність - це не лише слово, записане в Конституції. Це тисячі людських доль, материнських сліз, нездійснених мрій і водночас - неймовірної сили духу. Саме такі люди щодня зміцнюють нашу державу, не дозволяючи болю перемогти любов, а втраті - знищити віру.
Поки матері полеглих воїнів знаходять у собі сили підтримувати інших, поки вони зберігають пам'ять про своїх синів і продовжують служити Україні, доти живе й сама Українська Незалежність. Адже її фундамент - це не лише героїзм тих, хто тримає зброю, а й незламність тих, хто, втративши найдорожче, продовжує жити заради майбутнього своєї країни.
