Після деяких людей у світі залишається не просто пам’ять - залишається тепло. Воно живе у спогадах рідних, у словах побратимів, у дитячих голосах, у речах, зроблених колись власними руками, і навіть у тих простих жартах та прислів’ях, які роками потому змушують усміхнутися крізь сльози.
Саме таким був Руслан Любомирович Приймак - захисник України, люблячий батько п’ятьох дітей, майстер на всі руки, добрий і щирий чоловік, який умів підтримати, допомогти, здивувати і просто зробити чийсь день світлішим.
А ще - воїн, який у квітні 2022 року, не вагаючись, став на захист України. Він знав, що війна вже забирає життя, руйнує домівки й калічить долі, але найбільше боявся одного - щоб вона не прийшла до його рідних.
Він знав ціну родині
Руслан народився 10 квітня 1977 року в селі Угорники Коломийського району. Виховувався у багатодітній родині, навчався в Отинійському ліцеї, згодом закінчив Отинійський професійно-технічний коледж.
У 1995 році проходив службу в Українській армії. Повернувшись до мирного життя, працював в Отинійській лікарні, пізніше - на Локомотиворемонтному заводі. Людина з «золотими руками», він умів робити, здавалося б, усе. До чого б не брався - ремонту, будівництва чи якоїсь домашньої справи - доводив до кінця.
Але найбільше Руслан любив не роботу. Найбільше він любив свою родину.
Він був батьком п’ятьох дітей і жив їхніми радощами, турботами та мріями. Про дітей багато розповідав побратимам, і навіть у найважчі моменти розмова про них, здавалося, повертала його думками додому.
Дружина Руслана Оксана Сокольська згадує його з особливою ніжністю. Каже, він умів не лише полагодити будь-яку річ, а й спекти торт, підготувати сюрприз, зробити щось приємне для тих, кого любив. У цьому й був його особливий талант - дарувати людям тепло.
«Не роздумуючи, пішов захищати Україну»
Коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабну війну, Руслан не шукав причин залишитися осторонь. Отримавши повістку, він без вагань став до лав Збройних Сил України. Служив у мінометному взводі мінометної батареї 77-го батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони.
Донецький, Харківський, Запорізький напрямки - такими дорогами війни проходив Руслан. Він захищав країну не десь далеко, а заради цілком конкретного - заради дому, родини, своїх дітей, заради права для них жити під мирним небом.
Йому хотілося одного дня повернутися додому, обійняти дітей і просто знову бути поруч. Та війна розпорядилася інакше.
16 липня 2023 року поблизу населеного пункту Новомиколаївка Запорізької області Руслан Приймак загинув.
Йому було лише 46 років. Він віддав власне життя за свободу України, за майбутнє своїх дітей, за можливість для кожного з нас жити, працювати, любити й будувати плани на завтра.
«Веселий чоловік був…»
Побратими згадують Руслана не лише як мужнього воїна. Передусім - як людину, поруч із якою було легше переживати важкі дні.
Його побратим Федір Сов’як говорить, що Руслан умів підбадьорити, розповідав різні прислів’я, жартував - і після його слів навіть у найскладніший момент хлопці починали сміятися.
А ще Руслан дуже багато говорив про дітей.
«Нам випала честь воювати разом. Дуже багато підбадьорював такими прислів’ями різними. Він, як щось скаже, ми одразу починаємо сміятися. Веселий чоловік був. Дуже багато розповідав про дітей своїх. Як ішли на роботу, про що говорити? Про дітей, родину свою», - згадує побратим.
Мабуть, у тих розмовах і була вся його душа. Бо де б не був Руслан - думками він завжди повертався додому. До своїх п’ятьох дітей.
«Здається, що він мені підказує, що робити»
Після смерті Руслана залишилося безліч незаданих запитань і безліч речей, які хотілося б сказати ще раз.
Дружина Оксана розповідає, що приходить на кладовище і говорить із ним. Іноді їй здається, що Руслан і досі поруч, що він слухає її та ніби підказує, як жити далі.
«Я йду на «стометрівку», на кладовище. Там говорю з ним. Здається, що він мені підказує, що робити, і я продовжую все, про що чоловік мріяв», - говорить вона.
Ці слова, мабуть, найкраще пояснюють, що означає справжня любов після втрати. Людина йде з життя, але не йде з серця. Її мрії стають мріями тих, хто залишився. Її незавершені справи - відповідальністю рідних. А її любов продовжує жити в дітях.
Пам’ять, яка має свій дім
Руслан був не лише сином, чоловіком і батьком. Він був другом, побратимом, земляком, людиною, яку пам’ятають.
12 липня 2024 року в Івано-Франківську на фасаді будинку, де жив захисник, відкрили анотаційну дошку на його честь. Вшанувати воїна прийшли рідні, друзі та побратими.
На пам’ятному знаку залишилося його ім’я. А в людських серцях - набагато більше.
Міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків згадував, що знав Руслана з дитинства. Вони дружили, були родичами. За його словами, попри непросту життєву долю, Руслан умів жити, залишався патріотом і, коли прийшла війна, не роздумуючи пішов захищати Україну.
«У дитинстві ми приходили на Великдень, на Різдво до Руслана, бо він плюс-мінус мій ровесник, на два роки старший за мене. І я пам’ятаю, наскільки велика родина, багато дітей. Досить така складна життєва історія. Досить йому було непросто по життю, але він патріот і, не роздумуючи, коли почалася війна, пішов у Коломийське ТРО, і, на жаль, трагічно загинув. Сьогодні ми в черговий раз вшановуємо пам’ять через відкриття анотаційної дошки», – зазначив Руслан Марцінків.
За особисту мужність і самовідданість у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Руслана Приймака посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «Незламним Героям російсько-української війни».
Він мріяв про майбутнє, яке побачать його діти
Напевно, найболючіше в історії Руслана те, що він не встиг побачити здійснення своєї найголовнішої мрії - щасливого майбутнього своїх дітей.
Він воював саме за нього. За звичайні ранки без тривог. За дитячий сміх. За родинний стіл, за можливість повернутися з роботи додому, обійняти найдорожчих і більше нікуди не поспішати.
Він мріяв про мир, але не дожив до нього. Та, можливо, найважливіше, що батько залишив своїм дітям, - це не речі й не статки. Він залишив їм своє ім’я, свою мужність, свою доброту і приклад людини, яка у найважчий момент не сховалася за чужими спинами.
Руслан Приймак пішов на війну, бо хотів захистити своїх дітей. І тепер вони житимуть із пам’яттю про батька, який любив їх так сильно, що віддав за їхнє майбутнє власне життя.
А його рідні, друзі, побратими й земляки ще довго згадуватимуть його усмішку, жарти, добрі слова, золоті руки й те особливе тепло, яке він умів дарувати людям.
Руслана немає поруч. Але він залишається - у п’ятьох дитячих серцях, у пам’яті дружини, у спогадах побратимів, у рідному Угорницькому краї, в Івано-Франківську, у камені пам’ятної дошки й у кожному мирному дні, який він виборював для нас.
Герої не вмирають. Вони продовжують жити там, де їх люблять і пам’ятають.
Вічна пам’ять і слава Захиснику України Руслану Приймаку.
