9 травня 2025 року назавжди залишиться чорним днем для Галицької громади. У цей день перестало битися серце капітана Олександра Мірчука - військовослужбовця 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Він загинув, боронячи нашу гуляйпільську землю на Запорізькому напрямку, залишивши по собі приклад мужності, відданості та безмежної любові до Батьківщини.
Дорога життя з Галича до фронту
Олександр народився 8 березня 1972 року в старовинному місті Галич, що на Івано-Франківщині. Його дитинство пройшло серед зелених пагорбів, тихих вулиць і щирих людей. У 1989 році він закінчив місцеву загальноосвітню школу, після чого вступив до лісотехнічного університету у Львові, де здобув фах, який пов’язав його з землею, її багатством і розвитком.
Згодом працював головним інженером в Івано-Франківському обласному управлінні сільського господарства, а також в обласному бюро технічної інвентаризації. Він не був людиною гучних слів, але його щоденна праця - спокійна, сумлінна і відповідальна - була тихою основою надійності для багатьох.
Звичайний чоловік, який став незламним воїном
Життя Олександра змінилося назавжди 24 лютого 2022 року. Як і мільйони українців, він прокинувся від звуків війни. І вже 26 лютого - без вагань, без зволікань - став до лав Збройних Сил України. Він не шукав виправдань, бо знав: коли ворог ступає на твою землю, мусиш її захистити.
Олександр служив начальником групи персоналу штабу в складі 75-го батальйону 102-ї бригади ТрО. Його напрямок - Запорізький, Гуляйпільський відтинок. Він тримав лінію оборони в одному з найгарячіших місць на карті війни. І тримав гідно - як справжній офіцер, справжній українець, справжній син своєї землі.
Серце, яке ніколи не зрадило
«Олександр був там, куди покликало любляче серце - до Батьківщини», - сказано у прощальному дописі Галицької громади.- Він був вірним військовій присязі та українському народу, мужньо виконав свій військовий обов'язок, боровся за кожен клаптик української землі». Ці слова - не просто формальність. У них - правда. Він не був солдатом за фахом, але став воїном за покликом. Він не шукав слави, але став Героєм.
Кожен день на передовій був боротьбою - за життя, за побратимів, за рідну землю. І кожен день він виконував свій обов’язок до кінця - із гідністю, яка народжується з любові до своєї країни.
Без нього – пустка…
Після нього залишилися ті, хто його любив понад усе - мама, дружина, син, сестри. Для них він був не просто військовослужбовцем. Він був опорою, другом, родинним світлом. Тепер у їхніх очах - сльози, сум, горе… Бо вони втратили найдорожчого, котрий не зламався, не схилився, не зрадив.
Він уже ніколи не повернеться додому. Не пройде знайомими вулицями Галича. Не зателефонує рідним. Але він буде в кожному дзвоні храму, що кличе до молитви. У кожному мирному ранку, який подарував своїм життям. У кожному серці, яке пам’ятає.
Вічна слава тим, хто стоїть до останнього
Олександр Мірчук - один із тисяч, хто залишився в історії цієї війни як людина, що обрала честь, боролася за правду і загинула за свободу. Його ім’я назавжди вписане у пам’ять рідного Галича, незламного Гуляйпілля і всієї України.
Вічна пам’ять, Капітане. Герої не вмирають.
