Між окопами і живописом: історія художника з 102-ї бригади

Гуляйполе.City

Вчора о 08:49

Не є таємницею, що впродовж чотирьох важких років нашу Гуляйпільщину боронила 102-га окрема бригада Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського. В її лавах служили й продовжують служити - вже на інших напрямках - наші захисники і захисниці: водії-далекобійники й айтішники, педагоги й лікарі, митці, юристи, депутати, підприємці. Люди мирних професій, які стали воїнами.

Про багатьох із них ми, журналісти «Голосу Гуляйпілля», вже не раз розповідали. Сьогодні ж хочемо познайомити читачів ще з одним оборонцем Гуляйпільщини – митцем, художником, для якого пензель, олівець і слово, стали таким самим інструментом боротьби, як і зброя. Йдеться про Андрія ЄФІМЕНКА.

Андрій родом зі Сходу, але вже багато років з родиною мешкає на Франківщині, як кажуть, «Схід і Захід» разом. Має художню освіту, займається народними промислами, завжди вирізнявся активною громадянською позицією. У перші дні повномасштабного вторгнення пішов записуватися до війська, та тоді не склалося. Однак уже в березні 2022 року отримав можливість стати до строю.

Служив старшим сержантом у 78-му батальйоні 102-ї бригади, мав відношення до питань логістики й, як говорять побратими, «був майстром на всі руки». Спочатку підрозділ перебував на Дніпропетровщині, а влітку 2022 року прибув на Гуляйпільщину - туди, де щодня вирішувалася доля нашої землі.

Та навіть серед війни Андрій залишався художником. У хвилини затишшя, просто на позиціях поблизу Гуляйполя, він малював.

«Син надіслав мені картон. Роботи я зберігав на «швидкій», де працював мій товариш. Періодично щось забирав, щось додавав. Так і вдалося все зберегти», - розповідає Андрій Єфіменко.

Згодом ці роботи були представлені в Івано-Франківську на виставці графіки «Захід-Схід». На його картинах - будні воїнів 102-ї бригади: хтось перебігає з позиції на позицію, хтось копає окопи, хтось гріє руки біля вогню. Побратими розмовляють із капеланом, поспіхом їдять у коротких паузах між обстрілами. Усе - без пафосу, але з глибокою правдою й теплом.

У грудні 2022 року захисник демобілізувався та повернувся з Гуляйполя додому.

- Звільнений за віком, із частковою втратою слуху, але, дякувати Богові, з руками й ногами, - говорить він із тихою усмішкою.

Ще під час служби Андрій почав не лише малювати, а й складати вірші - записувати враження, фіксувати миті, берегти спогади про Гуляйполе. Бо пам’ять - це теж форма боротьби. І мистецтво - теж.

Одним із таких спогадів він поділився з нашим виданням. Тож читайте, шановні, й згадайте наше рідне, незламне Гуляйполе.

- - - - - - - - -

Гуляйполе: місто, що опинилося на передовій історії

Війна дала цьому містечку новий шанс повернутися в історію України. Це найгарячіша історія, що пишеться щодня. На жаль, нині воно майже втрачене, але життя повне різних див, тож майбутнє ще розставить усе на свої місця.

Місто на лінії вогню

У 2022 році ворог частково зайшов до міста, але швидко його залишив. Нашій бригаді поставили завдання тримати ділянку фронту в самому місті та поряд із Гуляйполем. Суцільних ліній оборони вже не існувало: попереду - «еспешки», за ними взводи, далі - роти.

Солдати жили по різних вулицях, у покинутих хатах. Мали зброю, боєкомплект, харчі, автомобілі й паливо. Від початку війни в місті зникли газ, вода, електрика, тож генератори стали основою виживання і зв’язку.

Колись це був райцентр - типовий для Запоріжжя. Але якщо придивитися довше, місто починало подобатися: попри пилюку, полин обабіч тротуарів і понівечені дороги.

Апокаліптичний пейзаж

Обстріли повалили електроопори на труби індивідуальних газогонів, що тягнулися вздовж вулиць. Коли їхати повз - картина справді апокаліптична. Дороги й до війни були зношені, а тепер ще й добиті снарядами.

Біля мікрорайону радянських багатоповерхівок, ближче до околиці, з’явилося стихійне кладовище з дерев’яними хрестами, подекуди з рушниками. У центрі - спалений базар. Такі фото вже нікого не дивували: ворог робив це всюди, куди міг дотягнутися.

Махно під мішками з піском

Раніше я знав про місто лише те, що це батьківщина Нестора Махна. У середмісті стояв пофарбований під золото Махно - обкладений мішками з піском по шию, поряд із місцевим «Дворцом Культури».

Сам Будинок культури виявився напрочуд гарним - і зовні, і всередині, бо я зміг потрапити до нього і на власні очі в тім переконатися. Дві бібліотеки з красивими, недавно виданими, шикарно ілюстрованими книгами. Кімнати для дитячої творчості й занять фізкультурою. Окрім того великий театральний і спортивний зали. Я тоді без жартів сказав хлопцям, що якби такий ДК перенести до Франківська, то він став би окрасою міста, хоча і був з білої силікатної цегли.

Ми відвідали й місцевий музей Махна - колишню хату його племінника. Усе зроблено з любов’ю: пам’ятник у дворі, огорожа у вигляді коней, брама з портретом Нестора і тачанкою. Трохи вища трава свідчила лише про те, що людям стало не до косіння. На згадку ми назбирали солодких яблук із дерева у дворі.

Згодом я побачив і офіційний музей міста з легендарною махновською тачанкою.

Люди, що поїхали - і ті, що залишилися

Околиці розповідали про людей більше, ніж центр. Видно було роботящі руки, любов до своїх подвір’їв. У кожному - фруктові дерева, арки з виноградом. Урожай того року був щедрий.

Сумно було дивитися на покинуті двори зі стиглими сливами, яблуками, квітами. Люди виїжджали, забравши дітей і найнеобхідніше. Дехто залишив собак. Ті грілися просто на дорогах. Коти були обережніші.

Біля п’ятиповерхівок хтось облаштував «їдальню» для тварин - миски з кормом і водою, яка вже була в дефіциті. Під час годування там збиралися і собаки, і коти - мирно, без страху. Дивне диво в час великої біди.

Мить напруги

Порушуючи наказ не ходити поодинці, я інколи вибирався фотографувати руїни. Одного разу, знімаючи спалену авіабомбою квартиру, почув крик. Мене місцеві звинуватили в коригуванні вогню й пригрозили викликати поліцію.

Я сказав, що журналіст і фотографую для історії. А потім - що я сам поліція. Після короткої перепалки довелося швидко зникнути за будинком. Зустріч із реальною поліцією в мої плани не входила.

Побратимство і щоденна праця

Солдатський побут описано багато разів. Скажу лише, що коло людей, у яке я потрапив, згадую з теплом. Справжнє побратимство - третя рота, взвод, відділення.

Навіть на «нулі» спільно з волонтерами вдалося налагодити більш-менш прийнятний рівень життя. У вільний час хлопці ремонтували й удосконалювали автомобілі. Кожен мав свою справу для спільної користі.

Місто під обстрілами

І ще, під час ударів по Гуляйполю з будинків злітало дуже багато голубів які літали колами, від чергового вибуху, знов розліталися хаотично і знову зібравшись, літали колами.

І ще багато-багато чого встиг побачити, а підчас обстрілів і почути. До речі, якщо говорити про роботу надзвичайників і поліції, то вона була на висоті. Ще не дочекавшись закінчення обстілу, на місце пожежі неслася пожежна команда і я тоді дивувався їх сміливості й безстрашності.

У центрі, поряд із пам’ятником Шевченку, зяяли великі вирви. Але сам Кобзар залишився неушкодженим. Ще одне дивне диво серед руйнувань.