Іноді одна дата стає межею, за якою звичний світ більше не повертається у попередню форму, і саме такою для Прикарпаття стало 27 квітня 2026 року, коли на Херсонському напрямку обірвалося життя майора Назарія «Пекаря» Полюка - воїна, чоловіка, батька, людини, чия присутність була настільки природною, що її відсутність тепер здається нереальною і болісною водночас.
Життя, сповнене праці і сенсу
Назарій Полюк народився 9 серпня 1987 року в селі Люча, зростав серед гір і людей, для яких праця ніколи не була тягарем, а завжди – гідністю. Тож і його життєва дорога завжди була тісно сплетена з рідною землею, де він не лише навчався та зростав, а й згодом розбудовував власну справу, даруючи людям тепло через аромат свіжого хліба у своїй пекарні.
Майбутній офіцер, який здобував освіту в Яблунові, був відомий у громаді як людина слова та діла, чий авторитет будувався на порядності та щирому бажанні бути корисним своєму оточенню.
Вибір, який визначає людину
Коли прийшла війна і країна потребувала захисту, Назарій не вагався, не відкладав і не шукав виправдань, а став до лав оборонців України, пройшовши шлях служби до звання майора, виконуючи бойові завдання там, де було найважче, де вирішувалася не лише доля позицій, а й людських життів.
У складі 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського він тривалий час боронив Гуляйпільщину, тримаючи рубежі там, де ворог намагався зламати опір, а згодом разом із підрозділом був перекинутий на Херсонщину - напрямок, що став для нього останнім.
Його позивний «Пекар» звучав по-особливому, бо ніс у собі пам’ять про мирне життя, про хліб, який він випікав, про дім, який залишив, щоб захистити інші домівки.
Останній бій і нескінченна пам’ять
27 квітня 2026 року його життя обірвалося, залишивши незавершеними розмови, не здійсненими зустрічі і тисячі простих речей, які складають людське щастя, і тепер усе це існує лише у спогадах тих, хто його знав, любив і чекав.
«Я, напевно, ніколи не буду жити без сліз, смутку і розпачу… Памʼятаю кожну зустріч на війні… вдома… Скільки ще має загинути і відійти від нас? То ще не вмита українська земля сльозами і кровʼю? Ми мали ще зустрітися на Херсонщині, у Яблунові… Мали…Уже нині все в минулому часі…. Пригадую всі зустрічі на війні… усі, до кожного слова і емоції… І фото в архіві знайшла. Історичні уже. «Пекар». Ти мав жити, як і кожен Герой. Назавжди - у строю, у памʼяті», - написала про бійця голова громадської організації «Нескорені серця України» Ольга Гарасим'юк.
За цією втратою - дружина, двоє дітей, батьки, для яких світ уже ніколи не буде таким, як раніше, бо кожен день відтепер матиме в собі тінь цієї втрати, кожна згадка буде болем, який не вщухає.
Людина, яка залишила слід
Коли йдуть такі люди, громада втрачає не просто ім’я у списку, а частину себе - ту, що тримала, підтримувала, надихала і була опорою, і Прикарпаття сьогодні відчуває цю втрату особливо гостро, бо Назарій був саме таким - справжнім, живим, своїм.
Його життя - це історія про працю, про вибір, про силу і відповідальність, яка не потребує гучних слів, бо говорить сама за себе, і саме тому пам’ять про нього не залишиться лише у датах чи офіційних повідомленнях.
Пам’ять, що живе у людях
Пам’ять про Героїв не викарбовується лише у камені, вона живе у людях - у тих, хто пам’ятає їхні голоси, їхній сміх, їхні слова, сказані у хвилини, коли ще здавалося, що попереду є час.
І поки ця пам’ять жива, поки звучить ім’я Назарія «Пекаря» Полюка, він залишається у строю - не як символ, а як людина, яка віддала найдорожче за свободу своєї землі і назавжди залишилася частиною України.
Вічна шана та світла пам'ять Назарію Полюку.
