Ранок, що почався зі звістки про смерть, завжди особливий. Він несе у собі таке заціпеніння, що здається - світ на мить припинив рух. Саме так 27 листопада 2025 року прийшла сумна новина про загибель Вадима Тихонюка - 23-річного парамедика з Івано-Франківщини, хлопця, який до останньої секунди життя робив те, що вмів найкраще: рятував інших.
Що відомо про захисника?
У мирному житті він був парамедиком Івано-Франківської станції екстреної медичної допомоги. Малий, світлий, усміхнений - таким його вперше побачили колеги-волонтери на Сході. «Що цей юний хлопчина тут робить?» - думалося кожному, хто зустрічав Вадима вперше. На вигляд - навіть двадцяти не даси. Але за плечима вже тоді були історії, які старять на роки: перше бойове спасіння, вибух КАБу, що розніс усе довкола, і думка, що це - кінець. Та він вижив. І врятував того, кого понад усе прагнув витягнути з-під смерті.
З перших днів повномасштабного вторгнення Вадим став до лав Збройних Сил України. Він не шукав тиші за спинами інших - навпаки, ішов туди, де його руки могли зробити найважливіше. Він був тим, хто приїжджав тоді, коли впав уламок, тоді, коли секунди рахувалися подихами. Медиком на евакуації, який завжди їхав на виклик. Мабуть, і останній його шлях був таким - спробувати врятувати побратимів там, у Гуляйполі, де його життя обірвалося.
«Ми пам’ятаємо його як професіонала, завжди готового допомогти; людину щиру, відповідальну, віддану своїй справі… Ми втратили друга, колегу, Героя…» - пишуть колеги. І в цих словах - не просто скорбота. Там - шана. Там - вдячність за те, що він був.
Вадим був молодим. Красива усмішка, світлі очі без страху, але з чітким розумінням: він потрібен там. У ньому жила тиха мужність - не показна, не голосна. Він не мав пафосу. Він мав поклик. І цей поклик ніс у світ добро, якого завжди бракує війна.
Тепер у головах тих, хто його знав, і справді лунають янгольські голоси - ті, що вже ніколи не заговорять уголос. Сміх, історії з дороги, очі, повні захвату. Молодість, що хотіла жити… але війна забирає найкращих.
Для його сім’ї ця втрата стала раною, яка не має часу загоєння. Для громади - болючою порожнечею. Для побратимів - порожнє місце в машині, на позиції, у їхньому строю.
Вадим став у ряди безсмертних. Серед тих, чиї імена ми повинні берегти так само дбайливо, як вони берегли нас.
Світла пам’ять тобі, Вадиме. Вічна слава Герою. І хай серце його родини тримається, скільки зможе, бо країна і Гуляйпільщина - поруч. Пам’ять не дає зникнути добру.
