19 січня 2026 року тиша лікарняної палати стала глибшою, ніж будь-яка карпатська ніч. Після місяців виснажливої боротьби, п’яти складних операцій і довгої реабілітації зупинилося серце Руслана Вікторовича Трача - поета, фотохудожника, воїна з Івано-Франківщини, якого побратими знали за позивним «Полин». Він пішов із життя не на полі бою, а під світлом лікарняних ламп, однак його смерть стала прямим продовженням тієї війни, в якій він стояв до кінця - вперто, мужньо, без зайвих слів про героїзм.
Йому було 47 років. Вік, коли чоловік уже вміє мовчати глибоко і любити відповідально; коли за плечима - вирощені сини, посаджені дерева, написані вірші й тисячі світлин, що зупинили мить. Та війна не рахується з людськими планами. Вона вривається у життя, розтинає його на «до» і «після» і змушує серце працювати на межі можливого. Руслан боровся за кожен подих так само, як боровся за Україну - без істерики, без пафосу, з внутрішньою дисципліною воїна і гідністю гуцула.
Його смерть стала болем для Верховинщини, для побратимів, для всіх, хто знав його як митця і як захисника. Але водночас вона стала ще одним нагадуванням про ціну свободи, яку платять не абстрактні «герої з новин», а живі люди - батьки й чоловіки, друзі й наставники, ті, хто вчора сміявся, жартував і будував плани.
Народжений горами
Руслан народився 2 травня 1978 року у Верховині - серед гір, які не просто формують краєвид, а виховують характер. Карпати стали його першою школою сили й тиші, терпіння й внутрішньої висоти. Він зростав у просторі, де легенди про опришків звучать не як казка, а як частина родинної пам’яті, де бартка (невелика сокирка) - не сувенір, а символ гідності.
Після школи здобув юридичну освіту в Коломиї, відслужив строкову службу в Десні та Феодосії. У 2000 році створив родину - разом із дружиною Іриною виховував трьох синів: Миколу, Дмитра й Андрія. Для них він був не лише батьком, а прикладом - чоловіком, який уміє працювати руками, думати серцем і відповідати за свої рішення.
Бартка в душі
У мирному житті Руслана знали як глибокого філософа і талановитого фотохудожника, який працював у жанрі етнофентезі. Центральною темою його творчості були Карпати - не туристичні, а справжні, з димом ватри, суворими обличчями гуцулів і світлом, що пробивається крізь смерекові крони. Його світлини ніби повертали глядача до коріння, нагадували про силу традиції й красу, що не потребує декорацій.
Руслан досліджував гуцульські бойові традиції, відроджував мистецтво володіння барткою - символом опришківської звитяги. Він вів гурток для дітей, передаючи знання не як музейний експонат, а як живу спадщину, що має розвиватися.
У 2021 році створив YouTube-проєкт «ЛЕТ» - «Лабораторія екстремальної творчості», де популяризував бойове мистецтво з гуцульською барткою, мріяв створити музей. В одному з відео він зізнавався:
«Я хочу поділитися з вами своїми надбаннями, щоб вони не зникли в плині віків… Я мрію, аби бартка розвивалася, щоб карпатські бойові традиції мали свій розвиток. Я просто смертна людина, вік якої дуже недовгий…»
Ці слова сьогодні звучать особливо гірко й пророчо.
«У моїй душі - бартка, навіть якщо в правиці - АК»
На початку лютого 2022 року, ще до повномасштабного вторгнення, Руслан мобілізувався до лав ЗСУ, бо відчував, що його місце - там, де вирішується доля країни. Він підписав контракт, не чекаючи повістки, і почав службу в територіальній обороні, а згодом перевівся до бойового підрозділу, щоб бути на передовій.
Служив головним сержантом роти вогневої підтримки 201 батальйону 102 окремої бригади територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського. З літа 2022 року тримав оборону на «нулі» на Південному фронті, на нашій Гуляйпільщині, пройшовши шлях від командира відділення до головного сержанта. Побратими знали його за позивним «Полин» - гіркий, але цілющий.
Він умів підтримати словом, пожартувати так, що сміялися всі, навіть у найважчі дні, і водночас залишався вимогливим до себе й до інших. «У моїй душі - бартка, навіть якщо в правиці - АК», - казав він, поєднуючи в собі традицію предків і реальність сучасної війни.
Творчість під гуркіт війни
Навіть на передовій Руслан не полишав творчості. Між бойовими виходами він створював ескізи орнаментів для барток, малював, виготовляв дерев’яні чохли для дримб, які називав «дзьобликами», писав вірші та знімав відео для свого каналу.
Він вірив, що культура - це теж лінія оборони, і якщо ми втратимо пам’ять про себе, то втратимо більше, ніж території.
Поранення і остання боротьба
У 2025 році на Гуляйпільському напрямку Руслан зазнав тяжких поранень та опіків. Він переніс п’ять операцій і пройшов надскладний шлях лікування. Побратими згадували, як важко він вибирався, як уперто тримався, як почалася реабілітація й з’явилася надія.
Та підірване війною здоров’я не витримало. 19 січня 2026 року його серце зупинилося. Він залишив по собі недописані казки, недороблені бартки, недорозказані історії - і незавершену боротьбу, яку тепер мають продовжити інші.
«Отримали сумну звістку від військових про втрату ще одного захисника нашої Гуляйпільщини – Руслана Трача. Після тяжкого поранення, зупинилось серце нашого Героя. Мали за честь знати його особисто всі три роки, які він провів зі своїми побратимами у наших краях. Захоплювались його фото, віршами та дописами про життя. Вічна пам'ять і Царство Небесне нашому Герою! Мамі і всій родині - щирі співчуття і земний уклін», - написала у ФБ гуляйпільчанка Тетяна Сахно.
«Просимо любові…»
На своїй сторінці «Полин» писав: «Не кажіть, що все буде добре… Війна реальна. В окопах кожної миті гинуть українці… Нам не потрібні ваші заспокоєння, нам потрібна ваша любов. Просимо любові - словом, ділом, думками. Любов - це те, що ще має значення…»
Це був не крик розпачу, а чесність людини, яка дивилася в обличчя війні й не хотіла, щоб про неї забували.
Пам’ять, що залишається
Верховинщина схилила голови в глибокій скорботі. До Небесного Легіону доєднався воїн-мистець, людина-символ, чиє серце билося в унісон із Карпатами.
У захисника залишилися батьки, брат, дружина, троє синів. Для них він - не образ із дописів і не портрет у формі, а найдорожча людина.
Полин - гіркий, але лікує. І пам’ять про Руслана Трача також гірка від втрати, проте цілюща для нашої совісті, бо нагадує: свобода тримається на тих, хто вміє любити свою землю сильніше за страх смерті.
