Оксана БЕВЗЮК – кваліфікований філолог, працювала вчителем української мови та літератури, потім журналістом у районних газетах, диктором на радіо «Славія» (м. Пологи, Запорізька обл.). Після окупації рідного міста з 2022 року переїхала в м. Запоріжжя й працювала на місцевому телеканалі «МТМ».
Становлення
Молода письменниця – творча особистість, про що свідчать її поетичні твори, надруковані в періодичних виданнях міст Пологи та Запоріжжя, в українській антології сучасної української поезії «Молоді голоси» при Кабінеті молодого автора НСПУ, антологіях «Досвід війни: українські голоси» та «Поетична вАрта». У 2021 році Оксана Бевзюк стала лауреаткою Обласної літературно-мистецької премії ім. Петра Ребра в номінації письменниця-початківиця. Її перу належать дві поетичні збірки «Із чорним яблучком у дзьобі» (2021) та «Весна з льоху вийде» (2024).
Збірка «Весна з льоху вийде» складається з 8-ми невеличких розділів із промовистими назвами, в яких закодована ідея зібраних творів, але всі вони підпорядковані такому очікувано-весняному: «Весна з льоху вийде / село проснеться в окупації акацій!»
Творчий розвиток і поетична майстерність
Оксана Бевзюк невпинно працює над собою, намагаючись відточити поетичну майстерність, «відчиняє хвіртку в сад», чому сприяє її природна обдарованість. Вона творить казковий дивосвіт, у якому кохається й сама, як пташка-синиця, пише про те, що бачить навкруги, але так, як хоче його сприймати. Її політ уже видимий – проглядається зрілість авторки, глибинне розуміння краси й потворності, вигранюється її поетичний стиль. Перш за все приваблюють її увага до звукопису, зорово-слухові образи, як у поетів-романтиків, що оформлюються в мальовничі пейзажі, дають можливість уявити реально-дивовижний український світ.
Її асоціативне мислення вражає. Часта згадка про липень у різних віршах («У сутінках вуст – аж малинових– / Світили нам зорі духмяні. Був липень…», «Вікно з краєвидом на липи і липень…», «Оса, ледь-ледь надпивши липень, / До кухля крильцями прилипла», «Вечірніми долонями води / Торкався спраглий липень») навіває думку, що цей місяць у житті поетки – доленосний, і «жінка малює півонії…», бо в її душі поселилося кохання, що проростає поезіями-метеликами, які бентежать, і весняними квітами. Дивовижні відчуття ліричної героїні загострилися, вона дивується-запитує Діоніса, чому «так вабить вночі виноград», і сеанс півонієтерапії оглушує: її знайшли не в капусті, а в «рожевих півоніях», таких не лякає темрява, і вона «вибухає півоніями», розбризкуючи незвичайні чари, а «білими півоніями після дощу пахнуть зап’ястя» коханого. Символіка квітки зрозуміла: півонія для поетеси – то кохання. Глибина почуття вимірюється ще й бузками, від яких «аж вуличкам вже вузько проходжуватись», вона цілує очі квітам, «і йде шукати в росах п’ятиквітку», бо, за народним повір’ям, хоче бути щасливою. Настрій ліричної героїні піднесений, вона свідома, що її «щось тримає у цьому травні дотемна», і ця весна в душі назавжди.
Любов до рідного села
Поетеса залюблена в батьківщину, з особливою ніжністю малює село, яке «горобенятком жовторотим / З кубельця випало», «цвірінькає у травах»:«у серці ношу, мов іконку, / Село, невідоме нікому, / На правому березі Конки». Вона спостерегла глибинну сутність людини, а вірш «Вечірніми долонями води…» – це усвідомлене розуміння початку життя й самозреченості.
Безперечна музичність її поетичних рядків, у яких видзвонює ніжно-мрійлива «розхристана» душа поетки. Винятково розкішні авторські порівняння: «виноград … падає…як небо на голову серпню», «річка, як лінія долі», «берег, як зачарований рибалка», «тин, як захмелілий чоловік», «три копиці, мов у спідницях шелестких», «місяць задрімав білим паном», «столітнім дідом сидить колодязь».
Оксана Бевзюк майстерно вплітає в контекст рідковживані українські слова, барвисті синоніми: «яри чамріли», «хміль бурунився», «купчасті хмари», «жаске дерево», «стихло довкруж», «пахощі цяпають додолу»; продукує власні неологізми:«захмар’я», «гілочка заосеніла», «біленькі заколінки», «сни дурмануваті» – а це безперечне збагачення словникового запасу української мови, презентація її чарівності.
Метафорична палітра і лаконізм
Образна палітра поезій земна, буденна, але опукла, різьблена, сприйнята поетесою з незвичайною метафоричністю: снігові очіпки, хміль зітхань, дим перегаром диха, хмари обсипаються, гілка поклала пахощі на тин, хрущі … читають кущі, вишні повиходили на вулицю, чоловік білим цвітом похмелився, цвірінькають у травах села, прозорість блукає. Лаконічна ствердність авторки подеколи вражає, бо чіткість викладеної думки не потребує детальних описів, зокрема образ степу: «Хати відхрещуються від людей, / Хрести – від могил. / Степ – та й і все».
І хоч мисткиня стверджує, що «ще день себе не написав, а кольорові олівці ще всі прості», але кольори її життєсвіту вибухнули не чорно-білими, а розмаїто-строкатими фарбами та відтінками (червона, темна, аж кривава, рожева, синя, золота, жовтава, малинова), і перевага білого надає оптимізму й віри. Її рай – це село.
Громадянська позиція й національна свідомість
Письменниця розуміє діалектику життя. Як і кожний, поетеса «пилок віддавати мусить, бо й він урешті стане пилом», і знає, що «всі колись / Деревами постануть». Поетеса – національно свідома, відгукується на важливі події сьогодення (вірші «Волонтерки», «Вийшли із Маріуполя») і впевнена, що «у великодній грі навбитки переможе крашанка жовто-блакитна».
Оксана Бевзюк – це «весна», яка помітно «вкотила свій рояль» у контекст доби й сміливо йде вперед. Її «фестиваль» слова стрімко розпочався: вона буде «сидіти в першому ряду… на лавці, під отим бузком», і для всіх це свято буде однозначно яскравим.
Валентина КРАВЧЕНКО, професорка кафедри української літератури ЗНУ, член НСПУ
