Ця історія сталася у прифронтовому селі Варварівка, Запорізької області. Потому як наближаються бойові дії, люди стають біженцями – виїжджають глибше у тил. Хтось робить це першим, хтось тягне до останнього, але завжди є й «самі останні». Подружжя Юрій та Людмила Даукші – з цієї категорії. Вони пенсіонери, звиклі до своєї хати, господарства, до останнього тягнули з евакуацією. Особливо пручалася душа Юрія, який плекав надію: а може все якось минеться, просування ворога зупиниться?
Але безпекова ситуація різко погіршилася. Фронт підійшов до Варварівки, бої точаться вже зовсім поруч – село опинилося практично на передовій.
Ніч, яку неможливо забути
«Тієї ночі було дуже страшно, — згадує Людмила. — Гуділи дрони, а земля буквально дрижала під ногами від вибухів».
На ранок подружжя остаточно вирішило: далі залишатися не можна. Почали збиратися – їхати до дітей у Запоріжжя.
Але непокоїв ворожий дрон, який впав біля сусідської хати й не вибухнув. Щоб там не було, але село все ще наше, то ж Людмила вирішила повідомити про небезпечний дрон дільничного поліцейського. Зв’язок у хаті майже не ловив, тож жінка вийшла на простір до дороги – там кращий сигнал мобільного оператора.
«Я махнула йому рукою…»
Саме в цей момент і сталося те, що могло закінчитися трагедією.
«Я щойно закінчила розмову з дільничним, як побачила чоловіка на мотоциклі, — розповідає Людмила. — Одразу подумала: хто ж це може бути? Наші військові на мотоциклах не їздять… Але страху чомусь не було».
Не усвідомлюючи всієї небезпеки, жінка впевнено махнула рукою, наказуючи зупинитися. Мотоцикліст зупинився. Уже з перших слів стало зрозуміло — це не український військовий. Російський солдат почав виходити на зв’язок по рації.
Тут варто згадати про особливості нинішньої війни: фронту як чіткої лініє розмежування сторін не існує, натомість є широка сіра зона. Ворог використовує тактику просочування – малими грумами, або й поодинці, росіяни просуваються уперед, і часто самі не розуміють, де вони, як далеко заглибилися, з якого боку свої, чужі… Схоже, той російський мотоцикліст теж не дуже розумів, де він є.
Та Людмила не розгубилася. Почала говорити з окупантом спокійно, впевнено, запросила його до двору — фактично заманюючи у пастку. Очима подала знак чоловікові та сусідові, які вже були поруч.
Роззброєння без пострілу
У будинку чоловіки швидко зорієнтувалися. Росіянин був без зброї, хоча й у бронежилеті. Його розговорили, відволікли увагу та… знешкодили, забравши засоби зв’язку.
Сам окупант поводився неагресивно. Як з’ясувалося пізніше, він родом із Бурятії.
Людмила переключилася на іншу важливу місію — знову побігла на дорогу, чекала українських військових.
«Я розуміла: тепер маємо передати його нашим», — каже вона.
І знову — ніби сама доля була на боці подружжя. Жінка зупинила два броньовані автомобілі “Богдана”. По формі, по мові, по поглядах стало ясно: свої.
Українські військові зреагували миттєво. Окупанта поставили на коліна, зв’язали руки, зняли бронежилет. І забрали його разом із мотоциклом. Уся операція тривала близько 15 хвилин.
«Лише тоді до мене дійшло, що все могло закінчитися зовсім інакше», — зізнається Людмила.
Ніхто не може знати, що було, якби російський солдат проїхав далі. Як далеко би він заглибився, що передав по рації своїм, якої шкоди би це заподіяло українській обороні…?
Після Варварівки
Наступного дня подружжя остаточно залишило Варварівку. Виїжджали під гуркіт вибухів, з болем у серці.
У селі залишили все: пасіку на 50 вуликів, майже сотню голів птиці (курей, індокачок), город, дім, у який вкладали душу десятиліттями.
«Ми все життя працювали на землі, — говорить Людмила. — Нам це було не в тягар, а в радість».
Сьогодні Людмила та Юрій живуть у Запоріжжі. Тішаться двом онучаткам.
Вони сильно ризикували, забарившись з евакуацією. Але, чи відбувся би без цього їх маленький великий подвиг?
Ця історія вже стала місцевою легендою. Вона – приклад тихої мужності, з якої складається український спротив. Без зброї, без форми, але з неймовірною внутрішньою силою.
