Ігор Ходак ніколи не любив гучних слів. Він просто жив - чесно, гідно, з любов’ю. Любив сім’ю, свою роботу, рідне місто Івано-Франківськ. Навчався в школі №10, згодом - в Івано-Франківському національному університеті нафти і газу. Після університету став програмістом, працював у Softjourn, будував з дружиною Женею дім, виховував дітей - Сашуню і Софійку. Подорожував. Мріяв. Жив.
24 лютого 2022 року світ тріснув на шматки. Ігор не став чекати. Повернувся додому з військкомату вже з документами - сказав, що має годину на збори. Через два місяці його підрозділ із 102-ї бригади тероборони опинився під Гуляйполем. Там і залишилося його життя - назавжди.
Він міг не йти. У нього були хворі батьки, власні проблеми зі здоров’ям, маленькі діти, улюблена робота. Але Ігор не шукав причин - він шукав шлях. І знайшов його в строю, серед побратимів, на передовій. Там, де було найстрашніше і найнеобхідніше.
«Він був моєю стіною, моїм плечем, моїм всім… Коли його не стало - я ніби втратила руку, половину себе. У перші дні хотіла просто піти за ним. Приїжджала на кладовище й лягала поруч, аби ніхто не чіпав», - каже його дружина Євгенія.
Ігор загинув, а його тіло змогли повернути лише за ДНК-експертизою. Привезли у закритій труні. Поховали на Алеї Героїв у Чукалівці.
Посмертно він отримав нагороди: «За честь і звитягу», «За заслуги перед Прикарпаттям», «Сталевий хрест» - за відвагу, за вірність, за незламність.
А ще - пам’ятну дошку на стіні рідної школи №10, де починався його шлях. Там тепер учні проходять повз і читають ім’я Ігоря Ходака. І, можливо, хтось з них зрозуміє: справжній герой - це не з коміксів. Це той, хто жив поруч, ходив тими ж вулицями, будував дім, тримав за руку дитину - і пішов на війну, бо не міг інакше.
У Ігоря залишилися дружина, син і донька. І - величезна пам’ять. Жива, болюча, щемка. Пам’ять про Героя, про людину, яка мала всі підстави залишитись… але обрала захищати.
