У кожного краю є свої герої - не ті, що прагнуть слави чи аплодисментів, а ті, що діють тоді, коли інші лише мовчки спостерігають. Таким Героєм для Гуляйпільського краю став Андрій Дикун - патріот, волонтер, борець за справедливість і світле майбутнє своєї землі. Людина, в якій дивовижним чином поєднуються доброта, оптимізм і залізна воля. Людина, яку знають не за гучними промовами, а за добрими справами.
Ще задовго до повномасштабного вторгнення Андрій проявляв себе як активний громадянин: з відкритим серцем і гострим відчуттям справедливості він не мирився з корупцією, зловживаннями влади та байдужістю. Його голос звучав чітко і впевнено на зборах, сесіях, його дії були рішучими, але водночас людяними. Дім Андрія завжди був відчинений для кожного, хто шукав допомоги чи поради. У кожному його слові звучала щирість, а у кожному вчинку - готовність діяти.
У 2014 році, коли країна вперше зіткнулася з війною, Андрій не залишився осторонь. Він, не чекаючи на заклики чи відзнаки, взяв на себе ношу волонтера. Без пафосу, без камер, без гучних слів - лише з великим серцем і бажанням допомогти. Його підтримка українським воїнам - від теплих речей до бронежилетів, від продуктів до ліків - стала надійною опорою для багатьох.
«Єднаймося!»
Справжнім випробуванням для усіх стало 24 лютого 2022 року. В один день мирне життя Гуляйполя перетворилося на тривожну реальність війни. Люди були розгублені, хтось панікував, хтось не знав, куди йти і що робити. І саме тоді, коли здавалося, що надія може згаснути, знову з'явився він - Андрій. Своєю впевненістю, спокоєм і непохитною вірою в Україну він згуртував навколо себе земляків. Його усмішка додавала сил, а його присутність - впевненості.
«Єднаймося!» - це було його гасло, яке з часом стало криком серця кожного гуляйпільця. Бо саме в єдності Андрій бачив нашу силу. Він вірив, що лише разом ми здатні пройти будь-які випробування і здобути перемогу.
Сьогодні він щодня, ризикуючи власним життям, виконує титанічну роботу в тилу. Він невпинно вивчає потреби військових і цивільних, збирає та передає найнеобхідніше: продукти, теплі речі, медичне забезпечення, засоби захисту, маскувальні сітки, інструменти, автозапчастини. Його зусилля - це не просто допомога, це жива нитка, яка з’єднує фронт і тил, це доказ того, що ми не залишаємо своїх.
Жителі Гуляйпільського краю довіряють Андрію - як рідному брату, як моральному орієнтиру. І багато хто з них долучається до його ініціатив, бо знає: поруч із ним - чесність, прозорість і реальна справа.
11 років війни…
А ось як Андрій Іванович сам розповідає про себе і свою роботу: «Я не знаю в кого і коли почалася війна, в мене вона почалася 11 років тому. Саме у березневі дні 2014 року я повіз першу допомогу ЗСУ. Так і було написано на склі: «Допомога Збройним Силам України від махновців!» Чонгар, Мелітопольський аеродром, Арабатська стрілка, Приазов'я, наступними вже були Луганська та Донецька області, Маріуполь. Але туди вже не я возив, а члени нашої спільноти, я займався збором, комплектуванням та видачею допомоги.
Хотів би подякувати і назвати людей, які допомагали і були поруч зі мною, але це згодом, після війни.
Завжди себе запитую: «Андрію, ти втратив 11 років свого життя, чи варто це того?» І сьогодні в мене немає однозначної відповіді. З огляду на те, що хтось викидає у вікна мільйони доларів, а держава не може забезпечити гідне життя переселенцям..., то мабуть я більше втратив, ніж надбав. З огляду на те, що бандерівці майже три роки боронять Махновщину, тут я надбав сто відсотків.
Зараз мені сумно дивитися на моє місто і 11 років тому, перебуваючи в Чонгарі, я не міг собі уявити, що допомогу буду возити в Гуляйполе, що війна прийде в моє місто, що Гуляйполе з Оріховим будуть форпостом до Запоріжжя і Дніпра.
Сьогодні багато читаю, що волонтери втомилися, скажу чесно, що втомився і я, дуже втомився. За ці роки я сподівався, що Україна зміниться і це дійсно сталося, особливо для жителів прифронтових населених пунктів, ми втратили ВСЕ.
Зараз хочу звернутися до тих, хто думає і каже, що до вас «панаєхалі». Воно може і так, але у 2022 році і після, саме ці люди прийняли першими агресію кацапів і можливо саме цим людям ви повинні бути вдячними за те, що зараз живете у відносно мирних містах, а я би сказав у мирних містах, бо там, де війна, зовсім інша атмосфера.
За ці роки я втратив багато своїх друзів як з Гуляйполя, так і з тих міст, захисники яких обороняють його. Спілкуюся з захисниками, які боронили місто у 22-му році і вожу допомогу, завдяки дніпровцям, тим, хто боронить місто зараз.
Як завжди подяка всім, хто допомагає, сьогодні мені дуже тяжко, але буду возити допомогу до Перемоги! Я знаю, що одного дня це станеться!
І ми будемо довго оплакувати загиблих, ми будемо вимушені навчитися піклуватися про ближніх, ті, хто сьогодні переселенці, повернуться відбудовувати своє житло.
А що далі? Сьогодні вдячний всім, хто підтримує те, що я роблю.
Дякую Богу, що за останні три роки, п'ять разів залишив живим мене і людей, які були поруч.
Ще раз дякую захисникам мого міста, дніпрянам, які допомагають захисникам Гуляйполя, людям, які допомагають на паливо і ремонт.
І звісно, як 11 років тому я скажу: «Слава Україні! Героям Слава!»
І нехай ці слова летять у вічність, вихваляючи подвиги наших захисників!»
Дійсно, саме завдяки таким людям, як Андрій Дикун, Україна тримається. Завдяки таким, як він, воює не лише зброя, а й дух - незламний, вільний, непереможний. І поки є такі серця, як у нього, ми віримо: попереду - Перемога. І вона буде нашою. Бо за нами - правда. А поруч із нами - Андрій Дикун.
Іван КУШНІРЕНКО, Тамара БОРТ
