Станіслав Микита, із позивним «Снікерс», народився 12 травня 2004 року в Івано-Франківську. Його дитинство минало серед мальовничих карпатських пейзажів, тепла родинного дому та дитячих мрій. Навчався у 22-й школі, а згодом закінчив художнє професійне училище №3. У нього було особливе бачення краси — він тонко відчував кольори, любив малювати, мріяв створити дім, у якому пануватимуть затишок і любов.
«Він любив риболовлю, мріяв про велику родину та хотів побудувати будинок, як і всі хлопці», - згадує мама Тетяна Непотенко. Його серце було наповнене добром, а очі - жагою до життя.
Замість юності - війна
На момент повномасштабного вторгнення росії Станіславу було лише 17. Разом із мамою та сестрою він виїхав за кордон. Але навіть тоді, перебуваючи в безпеці, не міг знайти собі місця. Він щодня стежив за новинами з України, хвилювався за друзів і рідних, які залишились.
Щойно йому виповнилося 18, хлопчик повернувся додому. Не вагаючись ані хвилини, він вирішив бути там, де його серце - зі своїм народом. Спочатку - волонтерство, гуманітарна допомога, ризики і дороги у гарячі точки. А потім - свідоме рішення: стати солдатом.
У строю заради життя
Микита підписав контракт зі Збройними Силами України. Він став оператором безпілотників у 75-му батальйоні 102-ї окремої бригади територіальної оборони, служив у групі аеророзвідки «Mahno Group». Його робота рятувала життя, його очі в небі бачили те, що ховалося від людського погляду.
«Станіслав Микита мужньо, стійко та неухильно продовжував обороняти батьківщину, попри всі тяготи війни. Він проявив себе хоробро і мужньо за весь час служби у складі ІІІ «Гранітної» роти», - зазначили побратими.
Любов, яку не встиг прожити
У серпні 2024 року Станіслав одружився. Його очі світилися щастям, він мріяв про дітей, про будинок, про мир. Але серце його залишалося на передовій. Він знав: без нього іншим буде важче. Тож щоранку він знову виходив на завдання, знову піднімав дрон у небо, знову йшов назустріч небезпеці.
16 грудня. День, коли зупинилось серце
Це було бойове завдання поблизу Гуляйполя на Запорізькому напрямку. Ворог завдав удару дроном-камікадзе. Серед уламків і пилу перестало битися серце мужнього Станіслава. Йому було всього 20. Уявіть собі – лише 20! Тільки жити…
Пам’ять, яка житиме вічно
Станіслав залишив після себе не лише спогади. Він залишив приклад. Приклад юнака, який не злякався, не втік, не змовчав. Він залишив слід - у серцях побратимів, у зболеному серці матері, в очах коханої дружини.
Він не встиг побудувати той будинок, в якому хотів виховати дітей. Але він захищав наші оселі. Він не встиг створити велику родину - та став братом для всіх, хто зараз бореться за свободу.
Дякуємо тобі, хлопчику, за те, що обрав не легкий шлях, а шлях честі. За те, що замість спокійної юності ти обрав боротьбу за майбутнє - не лише своє, а всіх нас.
Дякуємо за твою мужність, за твоє палке серце, яке билося за Україну до останнього подиху. За сміливість, яка надихала побратимів. За доброту, яка зігрівала близьких. За віру, яка не згасала навіть у найтемніші години.
Твоя самопожертва не буде даремна. Ми пам’ятатимемо. Ми розповідатимемо. Ми боротимемось - заради тебе, заради всіх, хто не повернувся, і заради того, щоб більше ніколи не було війни.
