Коли гасне ще одне молоде життя, здається, що світ стає темнішим. Таку темряву переживає родина 77-го окремого батальйону ТрО 102-ї окремої бригади ТрО імені полковника Дмитра Вітовського та вся Хмельниччина, дізнавшись про загибель старшого солдата Руслана Ліневського - друга «Нацика».
Він боровся до останнього подиху, не зраджуючи ні своєму народові, ні присязі. Його усмішка й добре слово зігрівали побратимів навіть тоді, коли землю навколо трясла війна.
Шлях, що починається з дому
Руслан народився 8 січня 1997 року в тихих Віньківцях. Тут робив перші кроки, тут дорослішав, мріяв, тут формувався той характер, який пізніше зведе його на передову боротьби. Навчався в місцевій школі, здобув фах у Новоушицькому технікумі, а згодом служив у Національній гвардії України.
Повернувшись до цивільного життя, працював у «Хмельницькгазі» інженером геоінформаційних систем - відповідальним, точним, незамінним. А потім, прагнучи більшого, вступив до КПІ, продовжуючи розвиватися й ставати сильнішим. Він завжди рухався вперед.
Серце, яке вміло світити
Руслан був тим, кому не потрібно було двічі говорити про допомогу - він сам був поруч тоді, коли треба. Вірний син, чуйний товариш, опора для батьків, найкращий брат.
Та найбільшим подарунком долі стала любов. Коли Руслан зустрів Валерію, він одразу зрозумів, що це - вона. Йшов до її серця наполегливо, ніжно, по-справжньому. І коли почув її «так», світ для нього засяяв.
У квітні нинішнього року вони стали чоловіком і дружиною. Молоде подружжя будувало плани - прості, людські, такі потрібні. Плани, що мали здійснитися після Перемоги…
Війна забирає найкращих
Але прийшла повномасштабна війна. І Руслан не вагався ні секунди - став на захист країни у перші ж дні вторгнення. Пройшов Гуляйпільський напрямок, найтяжчі бої, найнебезпечніші передові позиції.
20 листопада поточного року, поруч із побратимами, до останнього подиху борючись за кожен клаптик рідної землі, він загинув як справжній син України.
28 років.
Нездійснені мрії.
Незавершені справи.
Розбите горем серце дружини, батьків, сестри…
І безмежна вдячність тих, кого він захищав.
Остання дорога додому
26 листопада громада Віньківців проводила Руслана в останню путь. Кожен, хто знав його хоч трохи, прийшов попрощатися. Інші - молилися здалеку.
Його життя було коротким, але чесним, цілісним, відданим. Сліди доброти, що торкалися людських сердець, залишаться назавжди.
Світлий янгол, що тепер дивиться з Неба
Руслан був світлим ще за життя - добрим, справедливим, щирим.
Тепер він - серед Небесного війська, разом із тими, хто став безсмертним.
Він береже батьків, свою Валерію, свою громаду, своїх побратимів.
Він береже Україну і всіх нас..
Герої вмирають…, але
Вони живуть у наших вчинках, у нашій мужності, у нашій вірі.
У кожному новому дні, який ми отримуємо завдяки їм.
У пам’яті, яку ніхто й ніколи не зітре.
Руслан Ліневський - Герой, ім’я якого промовлятимуть з гордістю й болем.
Ми не забудемо. Ми вистоїмо - бо він віддав життя, щоб ми жили.
Вічна пам’ять і слава Герою Руслану Вікторовичу Ліневському!
Руслан «Нацик» навіки в строю.
