У житті кожної людини настає мить, коли потрібно зробити вибір - тихий, внутрішній, але такий, що визначає весь подальший шлях. Для коломиянина Михайла Вовка така мить настала вранці 24 лютого 2022 року, коли над Україною розпочався чорний світанок повномасштабної війни. Того дня він недовго вагався. Михайло відправив дружину й маленьку донечку до батьків, заправив автомобіль і залишив його родині - ніби передаючи частину свого мирного життя тим, кого любить найбільше. А сам вирушив до військкомату.
Він не мав бойового досвіду, не проходив строкової служби, не носив раніше військової форми. Але мав те, чого не можна навчити на полігонах - внутрішню переконаність і почуття обов’язку.
«Я пішов добровольцем, бо вважаю, що кожен чоловік повинен захищати свою державу. Хто, як не ми? Якщо ми зараз їх не зупинимо, вони прийдуть до наших домівок, до наших дітей», - говорить Михайло.
Так почався його шлях у лавах Збройних Сил України - шлях, який швидко перетворив звичайного цивільного чоловіка на воїна.
«Чорні жилети»: випробування Донбасом
Михайло Вовк став бійцем 77-го батальйону 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського. На фронті він отримав позивний «Артист». Разом із побратимами у квітні 2022 року вирушив на Донбас - туди, де земля давно звикла здригатися від вибухів. Бійці навчалися воювати поруч із військовими 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Перші місяці служби були непростими, пригадує Михайло Вовк. З його слів, повноцінної підготовки тоді майже не було: «Нам видали автомати, і ми зробили кілька пострілів, щоб побачити, що ця штука вміє стріляти. І все».
Одним із найважчих епізодів стали бої за село Краснопілля Краматорського району. У той час цей напрямок вважався одним із найгарячіших в Україні.
Саме там народилося ім’я, яким ворог назвав українських захисників - «чорні жилети».
«Я пишаюся тим, що був і є частиною підрозділу, якого самі «орки» так охрестили. Є навіть відео, де вони говорять про ті події. Вони визнавали, що близько шістсот українських бійців привели у повну небоєздатність два армійські корпуси росіян», - згадує Михайло.
На війні швидко зникають ілюзії. Там змінюється саме відчуття часу - кожна хвилина може бути вирішальною, а кожна тиша між обстрілами здається подарунком долі.
«Найважче - це втрачати побратимів, з якими ти ділив і хліб, і окоп», - говорить він тихо.
Пізніше його батальйон брав участь у Харківській наступальній операції та боях на Запорізькому напрямку, Гуляйпільському відтинку фронту.
Війна, яка змінюється
За роки повномасштабної війни фронт став іншим. Михайло каже, що нинішні бої вже не схожі на ті, що були у 2022 році.
Тепер війна - це насамперед війна технологій.
Дрони постійно кружляють над позиціями, змінюють тактику бою, роблять фронт ще небезпечнішим і водночас ще точнішим. Ворог має значну перевагу в техніці та людських ресурсах, але українські бійці тримають оборону.
«Ситуація важкувата, бо ворог має перевагу в людях і техніці. Вони часто просто закидають «м’ясом». Але наші хлопці стоять. Ми знаємо, за що воюємо, а вони - ні».
І саме ця різниця, каже Михайло, вирішує більше, ніж будь-яка зброя.
П’ять годин між життям і смертю
30 вересня 2025 року під час боїв на Запорізькому напрямку неподалік села Полтавка, що на Гуляйпільщині, Михайло Вовк отримав тяжке поранення. Його групу тоді відправили стримувати прорив російських військ, а позиції постійно атакували ворожі дрони.
Момент поранення він пам’ятає дуже чітко.
«Вибух. Темрява. Пустота. А потім повернення до реальності й розуміння, що я поранений і потрібно щось робити».
Унаслідок вибуху Михайло отримав численні уламкові поранення. Після бою він опинився у покинутому свинарнику, де був змушений чекати темряви, адже дрони постійно кружляли над позиціями.
Упродовж п’яти годин він сам надавав собі допомогу.
«Я послабив турнікети й однією рукою тампонував рани. Це було непросто, але коли хочеш жити - робиш усе».
Коли побратими нарешті знайшли його, Михайло спершу подумав, що до нього наближається загарбник, і навіть підготувався стріляти. Лише за мить він упізнав знайому постать.
«Я думав, що на мене біжить ворог. Підготувався вже стріляти. Просто побачив дуже знайому бороду - то був друг «Нік». Першим біг. Я не сильно хотів розслаблятися, все-таки тримав палець на гачку, бо то міг бути і ворог. Думаю: та вже дам останній бій. А потім побачив цю бороду, легше на душі стало. Я кликнув: «Ніку», це я, «Артист». Вони забігли до мене,і почали готуватися до виходу», - пригадує військовий.
Евакуація відбувалася під загрозою нових обстрілів, і пораненого бійця довелося виводити через поле та річку. Попри сильний біль, він намагався йти сам.
«Я казав хлопцям: не несіть мене, біжіть самі. А вони відповіли: «Командире, ти що, дурний?» І йшли поруч, підбадьорювали, як тренери підбадьорюють своїх спортсменів».
Сьогодні Михайло перебуває у рідній Коломиї, але повернувся додому не для відпочинку. Його дні наповнені лікуванням, процедурами та тривалим шляхом реабілітації.
«Поранення - це частина війни. Головне, що живий. Зараз відновлююся, щоб знову бути корисним. Хочеться якнайшвидше стати на ноги».
Уламки пошкодили значну частину лівої сторони його тіла - від плеча до ноги. Постраждали нерви і сухожилля, тому відновлення буде тривалим.
Втім сам боєць говорить про це без жалю.
«Я завжди кажу: це моя рука і моя нога, і я живий. Решту можна пережити».
Попри біль і втому, думки воїна постійно повертаються до побратимів, які продовжують тримати оборону. Він добре знає: фронт живе завдяки тим, хто стоїть у окопах, але й завдяки тим, хто підтримує їх у тилу.
«Нам дуже важливо відчувати, що про нас пам’ятають. Кожен дитячий малюнок, кожна посилка чи добре слово - це те, що дає сили там, на нулі».
Феномен української армії
Говорячи про війну, Михайло часто наголошує на унікальності українського війська. На його думку, армія сьогодні стала справжнім феноменом, адже її створили звичайні люди.
«Українська армія - це вчорашні інженери, юристи, вчителі, художники, які взяли до рук зброю. Вони не мали бойового досвіду, але мали життєвий. І саме завдяки цьому виник той феномен української армії, який сьогодні бачить світ».
Водночас він переконаний, що суспільство має краще усвідомлювати реальність війни.
«Воювати доведеться. Поки у вас ще є можливість вибрати, під яким прапором - під синьо-жовтим або під триколором. Хочеться, щоб люди тут, у тилу, не забували, що війна триває щодня. Допомагайте, підтримуйте армію, бо тільки разом ми сила».
Нагороди, які мають свою історію
За службу і мужність Михайла Вовка відзначили почесними нагрудними знаками - «Золотий хрест» від Головнокомандувача Збройних Сил України та «Хрест пошани» від Міністра оборони України.
Разом із нагородами він отримав і чергове військове звання - старший сержант, а також грамоту 102-ї окремої бригади Сил ТрО.
Але сам боєць говорить про це без пафосу.
«Дякую своєму командуванню за довіру та віру в мене. Дякую побратимам - це все завдяки вам, вашій мужності, підтримці й відданості справі. І вибачте, якщо інколи кричу», - написав він на своїй сторінці уФБ.
Та найбільшу подяку Михайло адресує родині.
«Моїй дружині та донечці - за те, що чекають, люблять і знаходять слова підтримки. Моєму батькові й мамі - за виховання, любов і життєві принципи».
Людина, яка створювала свято життя
До війни Михайло Вовк був відомий у Коломиї як засновник фестивалю авто-, мото- та авіатехніки Drive for life fest - події, що збирала людей, закоханих у швидкість, техніку і свободу. Його життя було наповнене рухом, шумом моторів, гомоном натовпу і світлом літніх фестивальних вечорів.
Тому й на фронті Михайло не залишив творчість. Саме там у його житті з’явилася гітара, яка стала своєрідним способом пережити складні моменти війни.
Так почали народжуватися пісні про війну, побратимів і життя військових. Деякі рядки він вигадував просто під час виконання завдань, намагаючись запам’ятати мелодії чи слова до того моменту, коли з’являлася можливість їх записати. Власне, більшість пісень була написана на Гуляйпільщині.
Згодом ці пісні об’єдналися в альбом «Народжений війною», до якого увійшли композиції про пережитий досвід, втрати та надію.
Саме тоді з’явився і гімн 77 батальйону - пісня «77 йде до бою», хоча розпочинав його писати значно раніше.
«Я записував себе на відео з гітарою і надсилав хлопцям. Вони робили аранжування, а я приїжджав у відпустку і записував вокал», - розповідає Михайло.
Мрія, яка тримає
Попри поранення і довгий шлях відновлення, Михайло Вовк не втрачає віри в Перемогу і майбутнє України.
«Перемога буде за нами, я в цьому впевнений на сто відсотків. Ми воюємо за правду, за свою родину, за свій дім. А ворог воює за що? За амбіції свого диктатора. Тому ми сильніші духом».
Він також мріє повернутися до мирного життя, завершити новий музичний альбом і вирушити в концертний тур. А ще - одного дня знову опинитися на сцені фестивалю Drive for life fest, який колись сам створив.
«Я знаю організатора, постараюся з ним домовитися», - жартує воїн.
Проте найголовніша мрія залишається простою і зрозумілою для кожного українця - побачити свою країну вільною. Бо саме заради цього сьогодні тримають фронт такі люди, як Михайло Вовк.
За життя. За родину. За Україну.
Тетяна ВЕЛИКА
