Гуляйпільська громада продовжує зберігати пам'ять про своїх відважних синів, чиї долі навіки переплелися з боротьбою за нашу свободу. У травні цього року відійшов у вічність мужній воїн, доброволець та ветеран війни Леонід Борисович Іванов. Наше медіа «Голос Гуляйпілля» так і не встигло особисто поспілкуватися з цим Героєм за його життя... Але цей нарис - наша глибока шана його щирій душі, відвазі та безмежній любові до рідної землі.
Шлях воїна: від АТО до запеклих боїв за Бахмут та Ізюм
Леонід Борисович народився 29 березня 1964 року в селі Темирівка, закінчив місцеву школу, а згодом - Оріхівський коледж. Після строкової служби (1982–1984 рр.) повернувся до цивільного життя, створив родину. Проте коли у 2015 році над Україною нависла загроза, він без вагань добровольцем став на захист рідної землі.
Пройшов крізь пекло боїв в зоні АТО/ООС у складі 77-ї окремої аеромобільної Наддніпрянської бригади, а з 2017 по 2022 роки служив у 25-ій окремій повітряно-десантній Січеславській бригаді.
Повномасштабне вторгнення Леонід Іванов із позивним «АДЕЛІН» зустрів у лавах тієї ж рідної 25-ї бригади. Він мужньо стримував ворожу навалу на найважчому Бахмутському напрямку, визволяв Ізюм, Барвінкове, Лиман та багато інших українських міст і сіл. Лише у 2024 році після важкого бойового поранення за станом здоров’я воїн був звільнений зі служби.
Він був кремезним, сильним та здоровим чоловіком, справжнім велетнем, але з неймовірно м'яким і добрим серцем. Леонід Борисович часто згадував один випадок із фронту: під час щільного ворожого обстрілу зовсім молоді побратими, охоплені панічним жахом, інстинктивно ховалися за його широку спину.
Уявіть цю картину: навколо все вибухає й горить, а він, наче справжній батько, закриває собою юних бійців, огортає їх своїми крилами, розганяючи страх та даруючи захист. Таким він був для всіх - щирої душі людиною, яка ніколи й нікому не відмовила в допомозі.
Втрачений дім, евакуація та тиха тилова радість
Війна безжально пройшлася по долі родини Іванових. Свою рідну домівку в селі Темирівка Гуляйпільської громади вони втратили - розбитий обстрілами будинок так і залишився там, а родина тривалий час чекала на житловий сертифікат.
На початку повномасштабної війни дружина Тетяна переїхала до міста Запоріжжя. Сама, в чужому місті, вона щодня молилася і чекала на свого коханого чоловіка, який у цей час випалював ворога на передовій. Коли Леонід Борисович нарешті повернувся з фронту, подружжя оселилося разом і просто тихо раділо кожній миті, проведеній поруч із найріднішими.
Леонід був надзвичайно живою людиною, а його найбільшим сенсом життя були діти та онуки. Разом із дружиною Тетяною вони виховали двох чудових синів - Юрія та Ярослава. Справжньою відрадою для дідуся стали онуки Костянтин, Максим та онучка Аделіна, названа на честь його бойового позивного. Дідусь Леонід обожнював малечу, жив заради них, а діти та онуки ніколи не забували дорогу до батьківського порогу й постійно приходили в гості, наповнюючи дім сміхом і теплом.
15 травня поточного року, на превеликий жаль, ветеран війни відійшов у засвіти.
Останній прихисток у Запоріжжі
Висловлюємо найщиріші співчуття великій та люблячій родині Леоніда Борисовича - мамі Ользі, дружині Тетяні, синам Юрію та Ярославу, сестрі Валентині, усім онукам, друзям та побратимам. Він був найкращим сином, коханим чоловіком, найтурботливішим батьком та світлим дідусем.
Прощання з Героєм відбулося 20 травня. Свій останній спокій ветеран віднайшов далеко від рідної розбомбленої Темирівки - його поховали на кладовищі Святого Миколая у місті Запоріжжя.
Світла пам’ять Захиснику! Його земні крила склалися, але тепер він оберігатиме своїх рідних та всю Гуляйпільщину янголом-охоронцем із Небес. Вічна шана та слава Герою!
