Роман Ярославович Янчук народився 21 червня 1996 року в селі Велика Кам’янка на Коломийщині - серед тихого прикарпатського краю, де люди зростають із любов’ю до землі, до праці й до свого дому. Тут минули його дитячі роки, тут він уперше вчився мріяти, дружити й відчувати, що таке родинне тепло.
Навчався у місцевій школі. Односельці та друзі пам’ятають його відкритим, щирим і світлим хлопцем. Він умів підтримати словом, був відданим другом і тією людиною, поруч із якою ставало тепліше. У компанії Роман завжди був душею - веселий, щирий, справжній. Його любили за добре серце й уміння бути поруч саме тоді, коли це найбільше потрібно.
Після дев’ятого класу вступив до Коломийського індустріально-педагогічного технікуму за спеціальністю «Професійна освіта». Там здобув диплом майстра виробничого навчання - ще один доказ його наполегливості та бажання будувати власний шлях чесною працею.
Для родини - найдорожчий
У двадцять років Роман поїхав до Польщі на заробітки. Робота була важкою - на м’ясокомбінаті, часто без перепочинку, із втомою, яка накопичувалася день за днем. Але він терпів, бо мав мету. Хотів дати своїм рідним краще життя, хотів бути опорою й людиною, на яку можна покластися.
У 2020 році створив сім’ю. А вже в 2021-му став батьком. Народження донечки Квітослави наповнило його життя новим змістом. Для Романа вона стала цілим світом, найбільшою радістю і тим світлом, до якого він завжди повертався думками. Він любив її безмежно - ніжно, глибоко, усім серцем.
У 2022 році Роман пережив важку втрату - поховав тата. Цей біль залишив у серці слід, але водночас ще більше загартував його. Він тримався заради мами, заради донечки, заради родини, яка була для нього найціннішим у світі.
Добровільний вибір захищати Україну
10 червня 2024 року Роман добровільно став до лав Збройних Сил України під час мобілізації, обравши 102-гу окрему бригаду Сил ТрО, 77-й батальйон. Побратими знали його за позивним «КІЛЛЕР».
Військовий шлях Роман почав із базової підготовки у Рівному. Навчання проходив сумлінно, відповідально й дисципліновано. За старанність та успіхи отримав грамоту - заслужену відзнаку за характер і відданість справі.
Після підготовки служив на Запорізькому напрямку. У 2024 році здобув кваліфікацію стрільця базового рівня. Згодом у Дніпрі пройшов курс фахової підготовки та отримав кваліфікацію навідника станкових гранатометів і безвідкатних гармат.
У війську він залишався таким, яким був у мирному житті: надійним, відповідальним, сильним духом. Людиною, якій довіряють.
Останній дзвінок
25 листопада 2025 року поблизу населеного пункту Високе (Червоне) Пологівського району на Запоріжжі Роман разом із трьома побратимами вирушив на нову позицію для пілотів.
Орієнтовно о 6.05 група потрапила під вогонь диверсійно-розвідувальної групи противника. Бій був раптовим і жорстоким. Евакуація стала неможливою через активні штурмові дії ворога.
Відтоді Роман Янчук вважається зниклим безвісти за особливих обставин.
Того дня він востаннє говорив із мамою. Сказав спокійно, як умів: що залишилося ще зовсім трохи до нової позиції, а коли буде зв’язок - обов’язково подзвонить.
Той дзвінок назавжди залишився в серці. Як останній голос. Як ниточка надії. Як обіцянка, яку рідні досі чекають почути знову.
Тебе шукають. Тебе люблять. Тебе чекають
У Романа залишилися донечка Квітослава, якій на момент його зникнення було лише чотири роки, мама, бабуся, сестра.
Минув час. Змінилися пори року. Але в їхньому домі не згасло світло очікування. Там і далі живе надія. У кожній молитві. У кожному телефонному дзвінку. У кожному погляді на дорогу, що веде додому.
Бо зниклий безвісти - не означає забутий. Це означає - щодня чекати. Щодня вірити. Щодня подумки промовляти найважливіші слова.
Де б ти не був, Романе, знай: тебе безмежно люблять. Тебе шукають. За тебе моляться. І найбільше у світі чекають удома. Повернися.
