Євген Терлецький народився у тихому степовому селі Новоградківка, де світанки розквітають над широкими полями, а вечори пахнуть полином і стиглим зерном. Там, серед безкраїх обріїв і простого сільського життя, почалася його історія — історія хлопчика з великим серцем і непростою долею.
Його дитинство не було безтурботним. У ранньому віці він пережив страшну втрату — смерть молодшого брата. Біль, який дорослому не завжди під силу витримати, ліг на плечі малої дитини. Згодом пішла з життя мама, а за нею й батько. Світ, який і без того здавався крихким, остаточно розсипався. Малий Євген залишився сиротою.
Та навіть у темряві знаходиться світло. Його прихистила бабуся — жінка з натрудженими руками й безмежною любов’ю в очах. Вона забрала онука до себе у село Ганьківці на Івано-Франківщині. Там, серед зелених пагорбів і туманних ранків, почалася нова сторінка його життя.
У Ганьківцях Євген ріс тихим, вдумливим хлопцем. Він рано навчився цінувати тепло дому, навіть якщо той був невеликий і скромний. Допомагав бабусі по господарству, носив воду, порадався біля хати, вчився триматися гідно, навіть коли серце боліло. Сільська школа, друзі, перші мрії — усе це перепліталося з глибокою внутрішньою зрілістю, яка приходить лише через втрати.
Бабуся стала для нього всім світом — опорою, порадницею, тихою пристанню. І саме її любов навчила Євгена бути щирим, небайдужим і добрим до людей.
Юність, загартована працею
Євген завжди мав багато друзів. Він умів щиро сміятися, підтримати словом і вчинком, ніколи не залишався байдужим до чужої біди. Ще навчаючись у школі, почав працювати — життя змусило рано подорослішати. Він не скаржився, не нарікав на долю, а мовчки робив усе, щоб вистояти.
Коли померла бабуся, він знову залишився сам на сам із болем. Поруч були тітка Ганна, двоюрідні сестри Оксана, Тетяна і Світлана, племінники — рідні, які стали його родиною. Євген брався за будь-яку роботу, допомагав кожному, хто звертався. Його добре серце було відкрите для людей.
Він мріяв про прості й такі важливі речі — створити сім’ю, придбати власний дім, жити спокійно й радіти кожному дню.
Вибір, продиктований серцем
Із початком повномасштабного вторгнення Росії Євген не залишився осторонь. Попри проблеми зі здоров’ям, через які свого часу не проходив строкову службу, він став до лав 102-га окрема бригада територіальної оборони Збройних Сил України.
Разом із побратимами боронив Запорізький напрямок, стояв за кожен клаптик рідної землі, за кожну родину, за майбутнє країни. Для нього це був не обов’язок — це був вибір серця.
«Євген був доброю і щирою людиною, не любив конфліктів, завжди був готовий допомогти… З честю та гідністю разом із побратимами боронив свою країну від ворога», — згадує його племінниця Ольга Богуцька.
Останній бій
6 вересня 2023 року в районі села Приютне Запорізької області під час ворожого штурму Євген отримав смертельне поранення голови. Йому було лише 37.
Того дня обірвалося життя людини, яка вже стільки пережила, вистояла і все одно зберегла в серці добро. Людини, яка хотіла жити — але обрала захищати.
Повернення додому
Поховали захисника у його другому рідному селі — Ганьківці. Там, де минуло дитинство, де він зростав, працював, мріяв. Земля, яка дала йому прихисток у сирітські роки, прийняла його востаннє.
У Євгена залишилися тітка Ганна, двоюрідні сестри, племінники, рідні, друзі — і світла пам’ять у серцях тих, хто його знав.
Він не встиг збудувати власний дім. Але став частиною великого дому — України, яку захищав до останнього подиху.
Вічна слава і честь Герою. Його світло не згасне — воно житиме в людській вдячності, у тихих молитвах і в кожному мирному ранку, за який він віддав своє життя.
