Світ втратив одного з тих, хто ніс на собі тягар війни і водночас залишався джерелом тепла для рідних та друзів. Степан Малецький, ветеран російсько-української війни з Івано-Франківщини, помер 24 січня 2026 року, залишивши по собі пам’ять про мужність, самовідданість і тиху людяність.
Він пройшов крізь випробування війни, бачив біль і страждання, але завжди повертався додому з бажанням підтримати рідних, допомогти друзям, зігріти серце доньки Насті своїм батьківським теплом. Його життя було сповнене подвигу і простих радощів - тих, які роблять людину справжньою, незламною у серці й водночас ніжною.
Сьогодні його немає, але залишаються спогади, які не можна стерти: світлі очі, тихий сміх, руки, що завжди простягалися на допомогу. Це історія про людину, яка, навіть пройшовши війну, залишалася світлом для тих, кого любила.
Дорога з рідного Рогатина
Степан Малецький народився 11 серпня 1988 року в Рогатин - невеликому, але такому рідному місті, де кожна вулиця пам’ятає дитячі кроки й юнацькі мрії. Він навчався у місцевій школі №1, згодом здобув фах механіка у Рогатинському аграрному коледжі.
Після навчання Степан пройшов строкову службу. Тоді ще ніхто не знав, що військова форма стане для нього не лише обов’язком, а й частиною долі, яка вимагатиме мужності й відданості.
Родина - його опора і сенс
У 2013 році Степан одружився. Через два роки у подружжя народилася донечка Настя.
Вона стала його найбільшою радістю. Маленькі долоньки, щирий сміх, перші кроки - усе це робило його сильнішим. Для доньки він хотів прихилити світ. Для неї працював, мріяв, будував плани.
Друзі згадують його спокійним, надійним, завжди готовим підставити плече. Він працював на різних підприємствах краю, не шукаючи слави - лише можливості чесно жити й забезпечувати родину.
Доброволець із тихою відвагою
3 березня 2022 року, коли країна здригнулася від повномасштабного вторгнення, Степан добровільно став до лав Збройних Сил України.
Два роки він служив снайпером відділення у роті вогневої підтримки на Запорізькому напрямку, зокрема у Гуляйполі - місті, що стало символом стійкості й болю війни. Там, серед степів і вибухів, він щодня стояв між ворогом і своїм домом.
Війна не минула безслідно: поранення, контузії, виснаження. Та навіть у найважчі моменти він залишався вірним присязі й побратимам.
Син, який повернувся, щоб доглядати матір
Після служби Степан звільнився з війська, щоб доглядати хвору матір. Він повернувся додому не героєм із гучними словами, а сином, який просто знав: тепер його місце поруч із родиною.
І в цьому - вся його суть. Без пафосу. Без зайвих слів. Лише вчинки.
Пам’ять, що залишиться
24 січня 2026 року серце ветерана зупинилося.
Та залишилися його кроки на рідній землі, його любов до доньки, його тихий голос, який підтримував друзів. Залишилася вдячність - за службу, за мужність, за здатність бути світлом навіть у найтемніші часи.
Степан Малецький жив так, що після нього болить тиша.
І в цій тиші - велика пам’ять про людину, яка любила життя і боронила його для інших.
