У родині Олексюків завжди буде день, який мав стати святом, але назавжди залишився днем особливого болю. 8 березня 2024 року Юрієві Олексюку мало виповнитися 47 років. До свого дня народження він не дожив лише 11 днів. Його життя обірвалося на Гуляйпільщині, далеко від рідного Голиня, від дружини Марії, трьох дітей, мами, братів і сестри, від храму, де він молився, і подвір’я, яке власноруч прикрашав своїми кованими виробами.

Юрій народився 8 березня 1977 року в Голині на Прикарпатті. У багатодітній родині він був наймолодшим. Тут минули його дитячі та юнацькі роки, тут він закінчив школу, звідси пішов у доросле життя, не втрачаючи тієї простоти, щирості й доброзичливості, за які його згодом любитимуть рідні, друзі, односельці та побратими.

Після закінчення школи у 1992 році Юрій вступив до Брошнівського ПТУ №9, де здобув фах слюсаря механоскладальних робіт та електрозварника. Строкову військову службу проходив у Десні. А повернувшись додому, взявся за роботу, яка стала не просто професією, а справою його життя.

Юрій був ковалем. Він умів бачити красу в холодному металі, надавати йому форми, оживляти його вогнем і працею власних рук. Працював ковалем у Калуші, згодом - майстром ковалів у Брошнівському професійному лісопромисловому ліцеї. Займався підприємництвом, відкрив власну справу з художньої обробки металу. І, мабуть, саме тому його руки завжди залишали по собі щось більше, ніж просто зроблену роботу.

Кохання, яке стало родиною

Колись на звичайній дискотеці Юрій зустрів Марію. Вона тоді готувалася стати вчителькою математики. Вони зустрічалися 2 роки, пізнавали одне одного, вчилися бути разом, а потім Юрій сказав, що настав час зробити наступний крок.

«Юра сказав, що годі вже отак ходити», - згадує Марія.

Їхнє кохання було без зайвих гучних слів - просте, щире і справжнє. Таке, що з роками не слабшає, а стає лише міцнішим.

У 2002 році Юрій і Марія створили сім’ю. За 22 роки подружнього життя вони разом пережили радощі й труднощі, будували свій дім, виховували дітей, працювали, мріяли про майбутнє. У них народилися дві донечки - Богдана та Софія, а згодом син Олексій.

Для Юрія родина була найважливішою справою його життя. Особливий зв’язок він мав зі старшою донькою Богданою, яка довіряла батькові свої найпотаємніші думки, ділилася з ним усіма таємницями. Юрій не сварив її, а говорив, радив, підтримував. За будь-яких обставин вона знала, що тато вислухає і зрозуміє.

Голові великої родини доводилося багато працювати. Юрій хотів, щоб його діти мали добрий дім, затишок і впевненість у завтрашньому дні. За 3 роки він збудував нову хату. Задля цього продав приміщення своєї фірми, їздив на заробітки до Польщі та Чехії. Робив усе, аби родина жила краще.

І водночас не забував дякувати Богові за те, що мав. Щонеділі сім’я Олексюків ішла до храму. Віра була для Юрія не формальністю, а частиною життя. Він був церковним братом при місцевому храмі Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ, допомагав облаштовувати церковне подвір’я, власноруч створив чимало кованих речей. Серед них - лавочки-гойдалки. Тепер вони залишилися там, у рідному Голині, як одна з тих речей, у яких назавжди живуть тепло його рук і пам’ять про нього.

«Юра був щирий, добрий, веселий, простий. Зробив на церковному подвір’ї чимало кованих речей, зокрема лавочки-гойдалки. Пообіцяв, що як повернеться з фронту, то змайструє ще. Але…» - згадує Іван Мазурик, старший брат парафії. Це коротке «але» сьогодні болить особливо сильно.

Якщо прийшов ворог, хтось має його зупинити

24 лютого 2022 року змінило життя мільйонів українських родин. Не стала винятком і сім’я Олексюків.

Марія добре пам’ятає той день: «Пам’ятаю, Юра швидко тоді прийшов з роботи, аж на обличчі змінився та закричав: «Війна!»

Знайомі, які перебували за кордоном, телефонували, радили Юрію забрати дружину й дітей та виїхати до них. Але він не хотів залишати свою землю. Для нього було зрозуміло: якщо прийшов ворог, хтось має його зупинити.

1 березня 2022 року Юрій Олексюк став до лав 102-ї окремої бригади Сил ТрО імені полковника Дмитра Вітовського. Уже в квітні вирушив на Запорізький напрямок. Побратими знали його за позивним «Коваль». Він воював так само, як жив, - відповідально, чесно і до кінця.

Згодом Юрій став головним сержантом стрілецького взводу. За мужність і професіоналізм був відзначений медаллю «За хоробрість в бою» та Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест». У серпні 2024 року його посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Та жодна нагорода не здатна повернути чоловіка додому.

Остання розмова

25 лютого 2024 року Юрій загинув поблизу села Малинівка.Напередодні дружина переписувалася з чоловіком.

«Я писала чоловікові за кілька годин перед загибеллю, питала, чи добре виспався. Юра відповів, що був у наряді й знову йде, що з ним 2 дні не буде зв’язку», - згадує Марія.

А тієї ночі він наснився їй. Уві сні Юрій сказав, що поранений. Вона прокинулася, не знаючи, що за кілька годин її життя назавжди розділиться на «до» і «після»…

7 березня Юрія поховали у рідному Голині. Наступного дня йому мало б виповнитися 47 років. Замість родинного столу, обіймів, побажань і подарунків - свіжа могила та квіти. Замість голосу чоловіка і батька - тиша, до якої його рідні змушені звикати вже понад два роки. Але до такої тиші неможливо звикнути.

Він залишився у своїх дітях

Сьогодні Марія щодня згадує чоловіка разом із дітьми. Вони моляться за його душу, говорять про нього, зберігають його речі, пам’ятають його голос, усмішку, звички, батьківські слова.

«Дякую Богові, що зустріла його, що ми одружилися, що прожили в шлюбі 22 роки й народили троє дітей. Донькам уже 24 і 19 років, синові - шість. Вони - його частинка, його продовження…»

У цих словах - і біль, і вдячність. Юрій не встиг побачити, якими виростуть його діти. Не встиг завершити задумане на церковному подвір’ї. Не встиг відсвяткувати свій 47-й день народження. Не встиг повернутися додому після чергової ротації, обійняти дружину, поговорити з Богданою, почути голос Софії, погратися із маленьким Олексієм. Не встиг…

Але він залишив після себе те, що не здатна знищити навіть смерть. Залишив дітей - свою кров і своє продовження. Залишив родину, яку любив понад усе. Залишив добрі справи. Залишив створені власними руками ковані речі, які ще довго стоятимуть у рідному селі. Залишив пам’ять побратимів і вдячність людей, яких захищав. І залишив своє ім’я в історії рідного Голиня та України - як людина, яка могла обрати безпеку, але обрала обов’язок.

Юрій Олексюк, «Коваль»… Він кував метал, створював красу для рідних і для храму. А на війні кував щит, за яким залишалися його дружина, діти, його село, його Прикарпаття, його Україна.

Його серце зупинилося на Гуляйпіллі. Та пам’ять про нього житиме там, де сьогодні гойдаються зроблені ним лавочки, де моляться за його душу, де ростуть його діти і де рідні досі подумки чекають, що двері відчиняться - і він просто повернеться додому. Тільки, на жаль, він повернувся назавжди - у пам’яті.