Подружжя Валентина та Наталії Цибів — одне з перших, яке відкрило у Гуляйполі магазин одягу нового на той час стандарту: сучасний ремонт, зручно розташований товар, манекени та величезна вітрина. Вони ж одні з перших перейшли від торгівлі на ринку до оренди магазинів та як підприємці зіткнулись з усіма кризами, які траплялись з 90-х років і до сьогодні. Валентин Циба, згадуючи про початок та розвиток підприємницької діяльності, лише стиснув плечима: «У нас немає цікавої й казкової історії. Вона звичайна, життєва».
І Валентин, і його дружина Наталія — педагоги. Раніше обидва працювали у школі до одного випадку. В один рік влітку захворіли їхні діти. У старшої доньки – запалення легень, у молодшого — інше захворювання, яке намагались лікувати в місцевій лікарні, але певний період безрезультатно. Відпускні та збереження двох педагогів танули мов сніг, а результату в лікуванні не було. Тоді Валентин і забрав дружину з малою дитиною з лікарні. Віз додому ввечері велосипедом. А наступного ранку дзвінок від лікаря: «Якщо ви терміново не вилікуєте дитину, то вивезете гроб з дому».
— Я тоді і завмер зі слухавкою в руках. Виявилося, що цю фразу казали не лише нам, але тоді вона дуже важко сприйнялась.
Дітей ми вилікували завдяки гарним лікарям та знайомим, що давали у борг. Але грошей не стало навіть на їжу. Рятувало те, що жили з батьками й у матері зберігалось по два мішки цукру, борошна, було закатане у бутлях сало. З голоду не померли б, але той період змусив добряче замислитись над тим, як дожити хоча б до вересневої зарплати. Грошей не було й не передбачалось, а раптом діти знову б захворіли? Нам дуже допомогли наші куми, запропонували разом торгувати.
Наталія Циба завжди робила та робить все можливе, щоб їхня з чоловіком справа розвивалась та приносила прибуток.
Як було популярно у 90-ті роки, товарообіг був переважно між країнами СРСР. Їздили в Росію, возили туди продавати наш товар, купували їхній — перепродували тут. Це був різноманітний крам: печиво, олія, кераміка, сири, капори, які Наталія в’язала власноруч, шубки, які вона шила, й багато іншого.
Від торгівлі на ринку — до свого магазину
Починали з торгівлі на ринку. Це також було непросто. Хто пам’ятає Гуляйполе в ті роки, знає, що «риночники» займали місця о четвертій ранку. Розкладали намети, ставили розкладачки, викладали товар. І неважливо: сніг, дощ чи мороз. Везли з дому товар, хто чим міг. У кого були автомобілі, то ними, а в кого не було або в ремонті: велосипедами, мотоциклами чи санчатами (взимку). Оце й був підприємницький заробіток на ті часи.
Наталія декілька разів з’їздила в Росію, оглянула асортимент, який поступово перетворювався на непотріб і сказала: «Це не наш бізнес». Взяли напрямок на Туреччину й не помилилися, закуповували там одяг та взуття.
— Розпочинати — завжди важко. Пам’ятаю, як тільки став їздити у Росію, то іноді, щоб придбати товар, забирав чи не всі кошти, що вдома були.
Після торгівлі на ринку вирішили орендувати частину території у магазині «Ярослава», на місці якого зараз магазин «Єва».
— Ми та подружжя Чучків були першими з орендарів. У порівнянні з працею на ринку, торгувати там було одне задоволення. Адже не треба було ховати товар від снігу, дощу, завжди тепло. Потім перейшли у торгові ряди (магазин «Альянс»). Спочатку те приміщення мало попит серед покупців, а потім — люди стали заходити не так часто, лишились лише постійні клієнти. Хоча тому була певна причина.
Ми, підприємці, домовились між собою не робити там «базар». Манекени, вішаки, засклені місця для торгівлі.
А потім, коли почалась зміна орендарів, з’явилися продавці з розкладачками. Місце втрачало престижність. Тож треба було щось змінювати. Й ми дізнались, що можна викупити територію, під власний магазин. Взяли кредит, зробили ремонт і так 17 років тому з’явився магазин «Его». Безмежно вдячні всім, хто допомагав нам чи йшов назустріч. Нам траплялись добрі позитивні люди, і це дуже важливо.
Спочатку подружжя робило ставку на джинси та чоловічі костюми. Це була їхня ніша, а потім розширили асортимент. Закупили жіночий одяг, збільшили асортимент чоловічого, почали продавати ювелірні прикраси.
У місті стає все менше жителів і це підсилює кризу
Подружжя підприємців пережило не одну кризу. Говорять, найважчою морально була та, що припала на перше десятиріччя 2000-х років. Якраз тоді невідомі пограбували магазин — винесли ювелірні прикраси.
— Морально й фінансово це було важко. Ми якраз взяли дім у кредит і таке сталось. Звісно, на майбутнє вжили засобів безпеки, щоб уникнути таких ситуацій. Але по тій справі так нічого й не з’ясували. Ми навіть не знаємо, чи закрита вона, чи ні. Нас тоді це дуже підкосило, та й зараз це важко згадувати.
Якщо 10 років тому ще був гарний товарообіг, то зараз він значно зменшився. Доводиться також конкурувати з асортиментом товару, який продають у Запоріжжі та в різноманітних online-магазинах. Є враження «білки у колесі», коли «крутишся, крутишся, а вихлопу мало».
Для підприємця найважливіше — незалежність
Як зазначив Валентин, в ідеалі бізнес має працювати на себе, а трохи на державу. А виходить – навпаки.
— Ідеальна картинка, коли підприємець сплачує податки зі свого доходу, а не йде за фіксованими ставками Єдиного податку та ЄСВ, які підприємець має заплатити незалежно від того, має прибуток, чи ні.
Якби влада кожного містечка чи району знала, що їхня зарплата залежить від прибутку підприємців, то вона дбала б, щоб її територія розвивалась, з'являлися нові робочі місця. Бо як не буде у підприємців прибутку – не буде у них зарплати. Ми всі маємо бути взаємозацікавлені у розвитку свого регіону.
Але у підприємництві є вагомий плюс: залежати від себе.
— Знаєте, пройдений чималий шлях, діти вже виросли, ми 17 років тримаємо власний магазин. І є одна велика позитивна риса: залежимо самі від себе, як і всі підприємці. Так, у нас немає оплачених відпусток чи лікарняних, ми не можемо зачинити магазин надовго, бо втратимо прибуток. Це реалії всіх підприємців у нашій країні, які не мають найманих робітників.
Але то є наша справа й ми у ній не гості. І це — головне. Безмежно вдячний моїй дружині. Вона — мій локомотив: завжди придумує нові ідеї, а я вже шукаю шляхи, як втілити їх у життя. Можливо, у нашій справі доведеться щось змінювати чи починати все наново, адже життя — непередбачуване.
