У кожного з нас - свій шлях. Але доля Василя Мартиняка була надто суворою з перших років. Він народився 31 травня 1988 року в селі Руда на Івано-Франківщині. Коли Василь був зовсім маленьким, його батько трагічно загинув під колесами трактора. Через кілька років блискавка відібрала життя його мами - вона бігла через поле, намагаючись захистити дітей від грози. Шестирічний Василь залишився сиротою.
Виховували хлопця дідусь, бабуся та тітка. У любові, але зі щоденним болем втрати. І попри все - він зростав добрим, чесним і працьовитим.
Просте життя сильного чоловіка
Після закінчення школи у Підгородді, Василь працював на підприємствах рідної громади, а згодом подався за кордон - на заробітки в Польщу, аби мати змогу допомагати родині. Його життя не було легким, але він завжди знаходив у собі сили йти далі.
Одружився у Коростишеві, що на Житомирщині. Став не лише чоловіком, а й батьком для двох хлопчиків – Іванка та Микити. Їх прийняв як рідних, бо його серце було великим і надто добрим.
Війна покликала - і він пішов
Коли на країну впала тінь повномасштабної війни, Василь не залишився осторонь. У серпні 2024 року він вступив до лав Збройних Сил України. Служив сапером у складі 77-го батальйону 102 окремої бригади територіальної оборони.
Його служба була сповнена випробувань: поранення, контузії… Але кожного разу він повертався до побратимів, бо не міг залишити їх. Його душа трималась не лише на обов’язку, а й на вірі.
«То війна, тітко…»
Останній дзвінок до тітки був пронизаний передчуттям. Василь розповідав про важке завдання, ворожі дрони й про тих, кого вже не було серед живих. Тітка просила читати 90 псалом. А він показував свої обереги - вервицю, молитву солдата, - бо знав: без віри тут не вижити.
«То війна, тітко. Тут ніхто не може бути впевненим, що завтра настане», - сказав Василь. Як ніж під серце - ці слова сьогодні звучать особливо боляче.
Вічна пам’ять герою
11 травня 2025 року на околиці села Високе Гуляйпільської громади, що на Запоріжжі, Василь Мартиняк загинув, виконуючи бойове завдання. Він віддав життя за Україну, за побратимів, за майбутнє.
Його смерть - велика втрата для родини, громади, для всієї країни. Але його приклад - це світло, яке не згасне.
Ми пам’ятаємо
Схиляємо голови перед подвигом Василя Мартиняка. Перед його мужністю, стійкістю, любов’ю до ближніх. Він пройшов через біль і втрати, але залишився Людиною. Таким його запам’ятає рідна Руда. Таким його має знати й Гуляйпільщина, де він загинув. Йому навіки 36…
Вічна пам’ять про Героїв не вмирає.
Сторінку підготував, Іван КУШНІРЕНКО
