12 березня 2022 року. Весна вже стояла в повітрі. Та війна ще стояла попереду - з холодним прицілом і металевим звуком пострілу. Марії було шістнадцять. Вона жила у Пологах — місті, де ще вчора обговорювали уроки, перші побачення, плани на літо. Де життя мало бути довгим і звичайним. Саме цього дня, 12 березня 2022-го вони виїжджали з міста.
Колона потрапила під обстріл. У цю мить дитинство Марії закінчилося.
Разом із ним закінчилося її колишнє життя. У Марії та її мами відірвало нижні кінцівки. Окрім цього - важкі поранення грудини, біль, який неможливо описати словами, і тиша після вибуху, коли не одразу розумієш: ти живий чи вже ні.
Евакуація з окупації
Евакуація з окупованої території до Оріхова нагадувала спецоперацію.
Без права на помилку. Все відбувалося під нашою координацією по телефону: хвилини, маршрути, точки, ризики.
Передача поранених - на точці, під перехопленням, військовим медикам. Кожен дзвінок - як ковток повітря. Кожна пауза - як страх, що вже пізно.
Оріхів. Лікарня, яка тримала небо
В Оріхові їх прийняли місцеві лікарі. Виснажені, але зібрані.
Люди, які вже тоді працювали на межі можливого.
Через добу приїхали мобілізовані військові медики з Одеси, Закарпаття, Дніпра, Запоріжжя. Україна з’їжджалася в одну точку - щоб рятувати дітей.
Марію відвезли в дитячу лікарню. Я пам’ятаю погляди деяких лікарів - у них було більше страху, ніж слів. Бо вони знали: це лише початок.
Потік поранених дітей ще тільки насувався.
Тоді я сказала Марії слова, які стали обіцянкою:
«Ми зробимо все, щоб ти лікувалася за кордоном».
Лікарня під землею
Після операції Марію перевели до реанімації першого поверху.
Вікна заклали мішками з піском. Лікарі спускалися в підвал - готували його до того, що не мало трапитися ніколи. Вже наступного дня туди привезли дітей з інших міст Запорізької області.
А через три дні - перших важкопоранених дітей з Маріуполя.
Вони приїжджали з іншої реальності. З ран, що гноїлися, з тіл, які два тижні не бачили перев’язок, з болю, який уже встиг стати частиною тіла.
Коли немає апаратів, але є рішення
Ми дізналися страшну річ: у Запорізькій обласній лікарні - в місті-мільйоннику, з багатими заводами й впливовими людьми - не було ВАК-апаратів, необхідних для очищення ран.
Тодішній командир військового госпіталю Віктор Писанко прийняв рішення, яке врятувало життя: усі волонтерські апарати та розхідники передати дитячій лікарні. Ще один апарат закупила вірменська громада.
Коли держава мовчала - говорили люди.
Дорога, яку намагалися закрити
Після стабілізації стану Вікторія Щур, член Опікунської ради «Охматдиту», домовилася з провідною німецькою клінікою про безкоштовне лікування українських поранених дітей.
Були спроби це зупинити. Чиновники. Кабінети. Амбіції. Бо поранені діти у Львові стали зручним об’єктом піару. Та ми вистояли. І діти отримали те, на що мали право з першого дня - лікування, протезування, шанс на життя.
Згодом ми змогли відправити на лікування і маму Марії. Вона теж проходила реабілітацію в Німеччині. Мати і донька вчилися жити наново.
Життя сильніше
Рік тому сталося те, що неможливо запланувати - але заради чого варто боротися. Марія вийшла заміж. За хлопця, з яким дружила ще зі школи.
За людину, яка знала її до війни - і залишилася з нею після.
Це було не просто весілля. Це була перемога життя над війною.
Подяка
Дякую всім, хто у 2022 році підтримував фронтових медиків і поранених дітей. Особлива вдячність пані Вікторії Щур, яка організувала евакуацію та лікування в Німеччині всієї родини Марії.
Дякуємо кожному, хто сьогодні допомагає нам вистояти. Дива Господь звершує вашими руками.
Оксана КОРЧИНСЬКА,
громадський діяч, волонтер, доброволець
