Є люди, присутність яких відчувається навіть тоді, коли вони мовчать. Їхня хода - тиха, але впевнена; їхній погляд - теплий і глибокий, мов гірське озеро на світанку; їхнє слово - просте, але міцне, наче камінь у стрімкому потоці. Саме таким був Микола Дмитрович Петращук - чоловік великої душі й чистого серця, який умів любити по-справжньому: родину, людей і свою землю.
Він народився і виріс у величному карпатському селі Микуличин, де ранки пахнуть смерекою, а тумани ніжно огортають полонини, ніби оберігаючи спокій тих, хто тут живе. Там, серед гір і дзвінких потоків, формується особливий характер - витривалий, щирий і глибокий. Там учать не лише працювати, а й тримати слово; не лише мріяти, а й відповідати за свої рішення. І саме звідти Микола виніс свою непохитну любов до України - любов, що не потребує гучних слів, бо доводиться вчинками.
Коли поклик сильніший за страх
З першого дня повномасштабної війни він не шукав виправдань і не ховався за спинами інших. Добровольцем пішов до ТРО, бо вірив, що чоловік має стояти там, де найважче. Уже в квітні 2022 року він боронив нашу країну на Гуляйпільщині - на землі, яка тоді дихала вогнем і болем, але не втрачала надії.
Він ніколи не був людиною гучних промов, проте його слова завжди звучали твердо і просто: «Я йду до кінця і смерті не боюсь, бо я стою за своїх рідних та свою родину».
У цих словах не було бравади - лише відповідальність. Бо для нього захист країни не був абстрактним поняттям. Це було про дім, про дружину, про близьких, про тих, хто чекає. Це було про право жити на своїй землі, під своїм небом, говорити своєю мовою й не боятися за майбутнє дітей.
День, що розділив життя
10 липня 2025 року в селі Малинівка обірвався зв’язок, який здавався незнищенним. Відтоді - тиша. Тиша, що болить голосніше за вибухи. Тиша, у якій кожен телефонний дзвінок змушує серце стискатися, а кожне повідомлення - затамовувати подих.
З того дня змінилося життя всіх рідних. Воно ніби розділилося на «до» і «після». Безперервні пошуки, сльози, нескінченні кабінети, папери, установи, запити, відповіді без відповідей… І водночас - щоденне очікування дива. Очікування бодай якоїсь звістки. Бо коли людина зникає безвісти, вона ніби зависає між небом і землею, між пам’яттю і надією, і рідні змушені жити в цьому болісному проміжку невідомості.
Людина, яка віддавала більше, ніж мала
Микола завжди приходив на допомогу першим. Він міг віддати останнє, аби підтримати того, кому важче. Його доброта була не показною, а природною - як дихання. Він умів слухати так, що людині ставало легше вже від самого погляду. Він умів підтримати так, що віра поверталася навіть у найтемніші дні.
Він був великим патріотом своєї землі - не в словах, а в щоденних вчинках. Любив Микуличин, любив Україну, любив життя. І понад усе - любив свою родину.
«Ми дуже сумуємо за ним, шукаємо та чекаємо звісток про те, що він живий. Нам його дуже не вистачає. Я зроблю все, щоб його знайти і повернути додому, не дивлячись ні на що», - говорить дружина, і в її голосі немає відчаю, лише стале, як камінь у горах, рішення йти до кінця.
Повернення світла
Коли зникає людина, здається, що разом із нею зникає частина світу. Але є речі, які неможливо забрати - любов, пам’ять і надія. Вони живуть у кожному спогаді, у кожній молитві, у кожному запаленому вікні, що чекає на повернення.
Микола - не просто ім’я в списках безвісти зниклих. Він - чоловік, син, друг, побратим. Він - частина серця своєї родини й частина історії країни, яку він пішов боронити, не вагаючись.
І поки його шукають, поки за нього моляться, поки вірять - його світло не згасає. Воно горить у сльозах і в силі, у болю і в надії, у кожному кроці, зробленому назустріч правді.
Бо любов сильніша за тишу. Бо пам’ять сильніша за темряву. І тому шлях додому - навіть найдовший - усе одно залишається відкритим.
