Коли війна приходить у село, вона спершу забирає тишу. Потім - сон, спокій, звичні ранки із запахом свіжої землі й достиглих помідорів. А далі настає день, коли людина змушена залишити дім, у якому прожила все своє життя.
Саме так сталося із 74-річною Майєю Дмитрівною та її односельцем Григорієм Івановичем - двома останніми жителями Долинки у Воздвижівській громаді.
Колись це було звичайне українське село, де квітли мальви біля хат, достигали гарбузи на городах, а люди жили працею і землею. Майя Дмитрівна майже тридцять років працювала вихователькою дитячого садка, виростила не одне покоління дітей, а на пенсії доглядала господарство й трималася за рідну домівку так, як тримаються за власне коріння.
Навіть тоді, коли фронт підійшов зовсім близько, вона не покидала село. Навесні посадила картоплю, цибулю, помідори, гарбузи, висадила квіти біля причілка - ніби вперто вірила, що життя сильніше за війну.
Самотність серед руїн
Вони залишалися удвох серед майже стертої з лиця землі Долинки. Без зв’язку, без світла, під постійним гуркотом вибухів і дзижчанням ворожих дронів. Їх навіть певний час вважали зниклими безвісти, бо ніхто не знав, чи живі ще старенькі у тому пеклі.
Та найбільший удар стався 9 травня - у день так званого «перемир’я», оголошеного росіянами. Саме тоді вогонь поглинув будинок Майї Дмитрівни.
Разом із хатою згоріли роки життя, сімейні речі, фотографії, пам’ять про мирне минуле. Залишився лише холодний погріб і усвідомлення того, що далі жити там уже неможливо.
Рятувальна операція під атаками дронів
Евакуація здавалася майже нездійсненною. Небо над селом кишіло ворожими FPV-дронами, а кожна дорога прострілювалася.
Та українські військові не залишили стареньких напризволяще. Бійці 3-го механізованого батальйону спланували справжню рятувальну операцію. На бронетранспортері М113 вони здійснили зухвалий рейд просто серед білого дня, ризикуючи власними життями заради двох беззбройних пенсіонерів.
Поки Майю Дмитрівну та Григорія Івановича поспіхом садили у бронемашину, над ними вже кружляли ворожі дрони. Дорога назад стала випробуванням на межі людських можливостей. Спершу бронетранспортер наїхав на вибуховий пристрій, а потім його кілька разів атакували FPV-дрони.
Один із ударів прийшовся по кабіні механіка-водія з позивним «Борода». Поранений, крізь біль і кров, він не зупинив машину. Бо знав: позаду - людські життя.
«Селянську душу дуже притягає земля»
Майя Дмитрівна згадує, що до останнього не хотіла залишати рідне село.
- Жили ми в селі, ні від кого не залежали. Селянську душу дуже притягає земля. Продукти були свої, бо був город і консервація. Ми залишилися в селі вдвох, бо там будинок, бо це наша батьківщина, своє село.
Та війна змусила зробити вибір між домом і життям.
- Хлопці приїхали на броньовику і забрали нас. Це все відбувалося на фоні того, що прилетіли два дрони, навіть медики взяли автомати і захищали бронемашину. Водій був дуже мужнім і дуже умілим, тому що нас доганяли дрони й навіть двічі влучили у кабіну. Але він вивіз нас, - пригадує пенсіонерка.
Людяність, яка рятує
Першою зупинкою на шляху до Запоріжжя стала Новомиколаївка, де стареньких зустріли поліцейські - начальник Гуляйпільської поліції Віталій Куцак та старший оперуповноважений Іван Хоменко.
Саме вони доправили евакуйованих до Транзитного центру, де на виснажених війною людей уже чекали тепло, підтримка та турбота.
Майя Дмитрівна не приховує вдячності людям, які допомогли їй пережити найстрашніші дні.
- Працівники центру дуже уважні, дуже ввічливі, стараються в усьому допомогти. Я не знаю всіх імен, але їхні обличчя та їхнє ставлення я запам’ятаю на все життя.
Наразі Майї Дмитрівні та Григорію Івановичу допомагають відновити документи, надають гуманітарну й юридичну підтримку. Згодом вони планують виїхати до рідних.
Найдорожче — врятоване життя
Ця історія - не лише про евакуацію. Вона про людей, які до останнього трималися за рідну землю, бо для українського селянина дім - це не просто стіни. Це пам’ять. Це життя. Це батьківщина.
І водночас це історія про тих, хто сьогодні рятує Україну не лише зі зброєю в руках, а й людяністю. Про військових, які під дронами їдуть за старенькими у знищене село. Про поліцейських, які зустрічають евакуйованих як рідних. Про працівників Транзитного центру, які повертають людям відчуття безпеки.
Бо навіть посеред війни найважливішим залишається одне - вміння берегти людину.
