Мабуть, в Гуляйполі дуже мало тих людей, хто не знає Володимира Кобзея – приязного, позитивного й дуже талановитого чоловіка. Багатогранність його таланту не може не дивувати: Володимир Степанович - співак із чуттєвим голосом, керівник і диригент хору «Ветеран», а також фотограф й оператор зі стажем. А цьогоріч ще й ювіляр: 1 листопада він відзначає своє 60-річчя! І напередодні його особистого свята ми поспілкувалися із чоловіком й дізналися багато цікавинок із життя, зокрема, про…
… знайомство із музикою та вокалом
Із музикою життя поєднало Володимира із самого народження, подарувавши мелодійне прізвище. Проте професійне знайомство Володимира із музикою почалося із музичної студії на Уралі, куди його запросили друзі. Для десятикласника Вови, учня звичайної селищної школи, можливість частіше бувати в місті стала досить привабливою, тож у пропозиції друзям не відмовив. І саме ця студія стала для нього першим серйозним вокальним досвідом.
- Викладала у нас тоді Марта Костянтинівна літня, але дуже грамотна, досвідчена жінка, за спиною котрої навчання у Московській державній консерваторії та робота солісткою у Свердловському театрі опери й балету, - згадує Володимир Степанович. - Стати викладачем вокалу «бабусю Марту» (так ми її називали) змусило ДТП, після якого вона вже не змогла повернутися до колишньої роботи. Я назавжди запам’ятав її школу, особливо те, як вона «витягувала» з учнів голос. Вона в прямому сенсі нас «обмацувала», аби зрозуміти як і чим дихаємо, й потім «ставила» дихання. Нам, хлопцям, від її дотиків було ніяково: молоді, імпульсивні, певним чином соромилися. Але ж її наука була надцінною – свій голос я маю саме завдяки Марті Костянтинівні. Мені взагалі дуже щастило із учителями: у Пермському інституті культури я отримав колосальні знання від керівника хору. Загалом, не знаю, яким я був учнем для них. Я двічі кидав музичну школу – вважав, не чоловіча це справа. Проте в результаті закінчив її ще й по класу труби.
Цікаво, що Володимир Степанович має й технічну освіту та за спеціальністю – токар. Як виявилося, після школи хлопцеві не вдалося одразу вступити до інституту, тож навчався Володимир ще й у Пермському профтехучилищі. А після подальших 2-х курсів інституту культури, родина Кобзеїв переїхала до Києва (батько Володимира був військовим), де юнак вступив до Державного інституту імені О. Корнійчука (нині Київський національний університет культури і мистецтв імені М. Поплавського). А потім було Гуляйполе…
…хор «Ветеран»
У 1986 році в Гуляйполі запрацював новозбудований КСК «Сучасник» - архітектурна та культурна гордість Гуляйпільського краю, який потребував творчих працівників. І в той час до Гуляйполя за направленням переїжджають три молоді родини, в числі яких і сім’я Кобзеїв.
Відволікаючись від теми, хочеться заначити, що історія знайомства Володимира із дружиною досить цікава: «Ірина прийшла без мого запрошення на мій День народження: запросила її наша спільна подруга, - згадує чоловік. – Які були в ті роки студентські Дні народження? Торт, напій та купа людей у гуртожитку. Так сталося і в мене. Спонтанно зайшла у моє життя та й так, на мою радість, там і залишилася».
А от знайомство Володимира Степановича із хором «Ветеран», з яким чоловік працює вже 33 роки, відбулося у 1987 році.
- Пам’ятаю: мені 27 років, я відчиняю двері хорового класу, а там ветерани II Світової війни. Вони дивляться на мене, а я на них. Стою, дерев’янію й думаю: «Що я їм, хлопчина, скажу і чого навчу?». Зараз, наближений до їхнього тодішнього віку, я розумію їхній погляд – оцінюючий, із висоти власного досвіду, з глибини власного життя. Так само ми сьогодні дивимося на сучасну молодь, десь осудливо, десь поблажливо. Хоча я вважаю, що ми не маємо права нікого засуджувати, оскільки належимо абсолютно до різних поколінь, з різним мисленням та вподобаннями.
Володимир Степанович згадує: спочатку було важкувато працювати, як і усвідомити те, що ти маєш керувати колективом у 80 чоловік, де кожен має свій характер. Втім, подальше спілкування суттєво пом’якшило атмосферу та посприяло дружбі хористів та керівника. На жаль, сучасний «Ветеран» нараховує біля 20 учасників: більшості не стало, а дехто полишив свідомо за станом здоров’я. Втім Володимир Степанович тепло згадує усі зустрічі зі своїми «учнями».
- Ви навіть не уявляєте, наскільки люди тієї життєвої загартування відповідальні й віддані своїй справі! Ось, наприклад, колись взимку (здається у 1995 році) на дорогах була просто неможлива ожеледь, відсоток миттєвого й неодноразового падіння складав усі 90%. Я працював у «Ярославі», і підходив час занять у КСК. Ледве «доковзавши» до «Сучасника» натикаюся на подив бібліотекарів: «Ти нащо прийшов? Тут ось молодь навіть не виходить, а ти сподіваєшся, що прийдуть ветерани». Весь у сумнівах, заходжу до класу, а там на мене чекають 17 чоловік – ожеледь не зупинила їхнього завзяття та бажання займатися. З тих пір щоразу, коли хочеться десь полінуватися, згадую цей випадок та кажу собі: «Треба» і йду працювати. Тож мої любі «Ветерани» навчили мене багатьом життєвим принципам, за що я їм безмежно вдячний.
… фотографію
Ази фотографії Володимир осягав ще під час навчання у школі – тоді це заняття було дуже популярним серед молоді. Втім любительська зйомка – це одна справа, а хлопцеві хотілося розвиватися, досягати більш високого рівня. І вже будучи студентом Пермського інституту культури, облаштував у коморі гуртожитку на 9-му поверсі свою першу фотостудію.
- Вона була зовсім маленькою: площею 1*2 метри – заходив я до неї передом, а от на вихід доводилося задкувати, - згадує Володимир Степанович. – Втім мене це не хвилювало, я був повністю захоплений зйомкою. Благо, у моделях тоді нестачі не було: молодь полюбляла фотографуватися – як дівчата, так і хлопці. Так я і «набив» руку.
У Гуляйполі про Володимира Кобзея як фотографа дізналися у 1995 році, коли подружжя відкрило свій фотокуточок у магазині «Ярослава» (нині «Єва»). Там можна було й сфотографуватися, й проявити фотоплівку, й роздрукувати фото. І якщо зараз фото можна зробити чи не з кожного гаджету, там же його редагувати чи видалити невдалий знімок, то тоді такого вибору не було, а кілька днів очікування вже готових фотографій просто зводили з розуму.
- У 8090-х фотографи не мали особливих можливостей редагування фото, тому особлива увага приділялася початковій якості фото: цьому сприяли чіткі налаштування і фотоапарата, і самого клієнта у процесі зйомки. Сьогодні розвиток цифрових технологій дозволяє обробляти кадри вже після, а акцент фото нині більше у креативності. Незважаючи на те, що фотографія - дуже розповсюдженим заняттям, вважаю, що конкуренції як такої у цій сфері немає – у кожного своє бачення, а тому свої прихильники.
Ранок у об'єктиві Володимира Кобзея
… джерело позитиву
Скільки разів не доводилися зустрічатися із Володимиром Степановичем – байдуже, де та як: на вулиці чи в робочих моментах, - чоловік завжди з посмішкою на обличчі. Втім питання «Звідки ви черпаєте позитив?» його дещо здивувало:
- Справді? А дружина так не вважає, - жартує. – Хоча насправді родина – і є мій позитив. Немає нічого кращого, аніж дозвілля із рідними тобі людьми. Ми часто проводимо час разом, і я дуже люблю бавитися із онучкою, хоча, як батько трьох дітей, вважаю, що онуків потрібно ще: більше внуків – більше позитиву.
- Окрім того я цілком задоволений своїм життям. Мені дуже подобається Гуляйполе та люди, які у ньому живуть, спілкуватися з ними – мені дуже комфортно у власному життєвому ритмі. А така гармонія автоматично налаштовує на гарний настрій. Тож, мабуть, це і весь мій секрет)))
Фото з архіву Володимира Кобзея
