До річниці Голодомору 1932-1933 рр. на Україні
Манячиха
Здається, ті роки закарбувалися у пам’яті навічно…
«Будеш крутитись – віддам тебе Манячисі», - сердиться бабуся, заплітаючи мені кіски. А я аж підстрибую від нетерплячки, адже надворі на мене чекають друзі – Галя і Только. Ми з Галею вже великі - нам по шість, а Только малий, йому лише чотири роки. Сьогодні ми вперше без дорослих ідемо в крамницю по хліб, а дядько Василь (Галинин і Тольковий тато, а мій хрещений) дав нам аж цілого карбованця на гостинці. Нарешті вибігаю з хати і, взявшись за руки, йдемо вулицею. Ніде не зупиняємось, як нам і наказували, лише одного разу - щоб погладити кучерявого лобика теляти, яке паслось на припоні біля самої дороги.
Ось і крамниця. Після яскравого вранішнього сонця в ній прохолодно і майже темно. Пахне гасом, господарським милом, хлібом і ще чимось смачним-смачним і солодким. Та це ж халва! Он вона великою сірою брилою лежить на прилавку. Стаємо в чергу. «По хліб прийшли, малеча?» - питає якийсь незнайомий дядько і чиїсь ласкаві руки легенько підштовхують нас до прилавку. Взявши хліб, ми не відходимо. «Ще щось братимете?» - питає продавщиця. «Халви!» - голосним шепотом видихнули ми разом. Вона кладе на терези аркуш цупкого синього паперу, великим ножем відколупує чималенький шматок (найкращих тоді) дитячих ласощів і починає важити, раз за разом знімаючи ножем зайву вагу. Ми ревниво слідкуємо за її рухами. Нарешті халва зважена. Продавщиця загортає її у папір і подає пакунок. Ми відразу ж відбігаємо з ним в куток біля дверей, розгортаємо... Ні, ми не будемо зараз їсти халву, лише скуштуємо по крихітці. Ми з’їмо її в затишному будиночку, який збудували в кущах жовтої акації в кінці бабусиного городу. Там так гарно пахне сіном, яким вистелена долівка, і ласкаве зелене світло падає крізь листя… Але покуштувати халву не встигли, тому що різко рипнули двері і на порозі крамниці з’явилася постать. То була жінка, але якась дивна. Видно, що не дуже й стара, але вдягнута, як одягаються старезні баби. На ній - довга чорна спідниця, чоловічий жакет з латками на ліктях, теж чорний. Велика темна хустка так низько насунута на очі, що обличчя майже не видно. «Манячиха, Манячиха, Манячиха!.. – прошелестіло чергою і відразу стало тихо. Низько нахиливши голову, жінка зробила крок до прилавку. Люди враз розступились. «Чого тобі?» - голосно запитала продавщиця. Жінка поклала на прилавок купку грошей і мовчки вказала на хліб. Взявши буханець, вона заховала його десь далеко у своє лахміття, як ховають вкрадене, і швидко вийшла із крамниці.
Люди враз загомоніли: «А чи давно вона в селі? - Та вже, може, тижнів зо два. - А до кого вона пристала? - Та хто її таку прийме! - Так де ж вона ночує? Кажуть, що в старій Ковальчуковій хаті. - Це яких Ковальчуків? Тих, що вся сім’я померла від сухот…Лишенько, там же стеля впала, всі вікна побиті, а у дворі бур’ян, як ліс. - Отак і живе, як звір у норі. - А на що ж вона живе? - Та кажуть, що була в правлінні, то її призначили на тік сторожувати вночі».
«Господи, прости і помилуй нас грішних!» - голосно зітхнула якась жінка. Ніби зграйка сполоханих горобців, ми вибігли із крамниці й подались додому. Вдома я одразу ж прискочила до бабусі: «Бабусю, бабусю, а ми Манячиху бачили!»
- Яку Манячиху?
- А ту, якій ти мене хотіла віддати…
- Ну що ти, дитино, то я тільки лякала…
- Бабусю, розкажи мені про неї.
- Та навіщо тобі це, дитинко?..
- Бабусю, розкажіть, - засмілішала я.
«Ну добре, слухай. Давно те було, ще до війни. Тоді був голод. У людей все позабирали: хліб, картоплю, квасолю, буряки…»
- А що ж вони їли?
«Їли кору, лободу, кропиву… А були такі, що заманювали чужих дітей до себе, вбивали, варили і їли. Отакою була і Манячиха. Їх тоді засудили і повезли далеко, мабуть, до Сибіру. А тепер вони відсиділи й повертаються у села». Бабуся помовчала і, точнісінько, як та жінка у крамниці, зітхнула: «Господи, прости і помилуй нас грішних».
Минуло вже багато років, я уже давно доросла і в мене дорослі діти, є внуки. Ні я, ні мої діти ніколи не знали голоду. А нещодавно довелося почути, як купка людей обговорювала складні нинішні часи і хтось порівняв їх із голодомором. А якась жіночка весь час намагалася довести, що ніякого голодомору не було, що все те видумали бандерівці, аби дурити народ, і, уявіть собі, дехто її підтримував. А з моєї пам’яті відразу виринула ота страшна й трагічна чорна постать без обличчя, схожа на саму смерть. Господи, прости і помилуй нас грішних. За те, що дехто із нас ВТРАТИВ ПАМ’ЯТЬ…
Тетяна ПРИХОДЬКО, м.Гуляйполе
