Вже й пережили ми першу половину лютого. Місяць, коли у підсвідомості потихеньку починається «відлига» й думки огортаються весною. Ще, можливо, теплішає на серці через прийдешнє свято, нехай і запозичене у Заходу, але таке тепле – День святого Валентина.
І є в нас у Гуляйполі чоловік, який поєднує в собі і останній зимовий місяць, і День закоханих. Причому поєднує у прямому сенсі, оскільки звати його Валентин, а прізвище його – Лютий, знайомий усім гуляйпільцям фотограф – такий собі «Амур» із фотоапаратом замість лука.
Цікаво, що любов’ю чоловік оточений з усіх боків. По-перше, він одружений на Любові. По-друге, має двох донечок, двох онучок та двох онучат, а це ніщо інше як любов. По-третє, в силу своєї роботи, Валентин Микитович практично протягом п’ятдесяти років був і є свідком створення не одного десятка, а то навіть і сотні щасливих сімей. І по-четверте, сам чоловік вважає себе дуже щасливою людиною, оскільки йому пощастило займатися улюбленою справою, поєднуючи захоплення із роботою.
У трудовій книжці – єдиний запис
Першими «піддослідними» для юного фотографа, якому дістався фотоапарат «Смена-8» від одного із старших братів (пішов служити в армію), стали… собаки.
- Вони не пручалися й не пред’являли претензій, - посміхається, згадуючи, Валентин Микитович. – Так і вчився – на собаках. У той час початківці не мали спеціального обладнання, зокрема, бачка для проявлення знімків, тож проявляв у звичайній мисочці. А от своєю найпершою вдалою «людською» фотографією вважаю знімок свого хрещеного батька, який працював теслею у колгоспі «Ватутіно». Він часто заходив у гості, й батьки влаштовували чи не всеношні посиденьки з жартами й піснями. І я дуже полюбляв їх слухати…
Цікаво, що після школи Валентин мав наміри вступити до Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Та доля вирішила інакше: під час вступних екзаменів юнаку не вистачило одного(!) прохідного балу. Відтоді працювати в архітектурі й відрізало. Так після школи й пішов працювати у місцеве фотоательє райпобуткомбінату (нині – контора «міськгазу») учнем фотографа. І саме цей запис досі залишився єдиним у трудовій книжці Валентина Лютого.
Фото В.М. Лютого
- Зараз, з розвинутими цифровими технологіями та можливостями фотографувати, зручно й швидко працювати самому, - порівнює чоловік. - А тоді, в 1969 році фотографією займалися цілі колективи, від 10 до 15 чоловік – фотографи, лаборанти, ретушери тощо. Робота була досить цікавою, тож я, 17-річний, добряче «присів» на свою роботу. До того ж отримував непогані «учнівські» - близько 45 рублів. Розпоряджався коштами по-різному, дещо віддавав батькам, на дещо відпочивав, а щось вкладав у подальшу справу: купував у Запоріжжі фотоплівку високої світлочутливості, підшукував фотооб’єктиви, елементи та інше. Паралельно відвідував курси шоферів у автошколі, а в травні 1970-го поповнив ряди армійців інженерних військ у Миколаєві, а потім – Молдови, де довелося таки зіткнутися із архітектурою – будувати мости.
Втім два роки служби для Валентина та його товаришів по службі межею не стали –отримали наказ затриматися на збір урожаю зернових в Одеській області та Казахстані. Так ще певний час Валентину Лютому – заступнику командира взводу та диспетчеру за сумісництвом, довелося розвозити зерно прямо з поля, з пилу з жару – околицями та містами щонайменше від 20 до 100 км.
Викладачі – із кіностудії імені О. Довженка
Вже в Гуляйполі, після армії та частих роз’їздів, Валентин вирішив піти працювати в автопарк, де навіть пройшов співбесіду на посаду диспетчера. Але на роботу так і не вийшов: повернувся до ательє. А згодом став студентом заочного відділення Київського фототехнікуму, де провчився 4(!) роки.
- Тоді ж не було ні інтернету, ні спеціальної літератури, ні наглядної методики як такої, - відповів на мій подив Валентин Микитович. – Тож, повірте, вчити було що, тим паче, що ми приїжджали лише на сесії, два рази на рік. Наприклад, тривалий час займало освоєння ретуші. Досить довгим процесом було й вивчення анатомії обличчя, оскільки його мета – покращити зображення на фото, а не спаплюжити. Все дізнавалися тільки завдяки педагогам, з їхнього власного досвіду. А педагоги в нас були просто чудові, ми їх слухали з «відкритим ротом». Справжні спеціалісти. Це і Марія Шахрова – авторка книг «Основи теорії фотографічних процесів» та інших. І Віктор Смородін, який викладав спецвиди та написав книгу про фотографування природи. А чого лишень коштували лекції викладачів із кіностудії Довженка. І я дуже вдячний усім їм за те, що сьогодні знаю і вмію сам.
Фото В.М. Лютого
До Гуляйполя – за кольоровим фото
У Запорізькій області на початку 80-х кольорова фотографія була досить рідкісною. І однією з перших з’явилася якраз на Гуляйпільщині. Фотоательє, як й інші інстанції райпобуткомбінату – перукарню, пральню, пошив та ремонт одягу - «перенесли» в одне приміщення – новозбудований «Будинок побуту». Фотоательє дісталося майже пів другого поверху. На той час, після технікуму, Валентин, підкупивши певним чином обладнання та необхідні елементи, почав вже потихеньку й сам фотографувати.
Фото В.М. Лютого
- Почався бум на кольорові весільні фото, - згадує чоловік. – До нас приїжджали не лише гуляйпільці, але й мешканці інших районів – Пологівського, Оріхівського, іноді навіть Токмацького. Кількість машин біля Будинку побуту, особливо на вихідних, просто зашкалювала, місцевим мешканцям доводилося їхати в об’їзд, аби дістатися ринку. Неймовірна кількість людей, і кожному хочеться фото якнайскоріше. Бувало таке, що доводилося знімати у ЗАГСі по 8-12 весіль за день, з інтервалом у 20 хвилин, аби традиційно встигнути сфотографувати молодят біля пам’ятника. Доки повернуся до ЗАГСу – вже інша пара. А колись, у 1985-1986 роках взагалі нарахував за день 28 пар молодят. Знімали й виїзні весілля. І найголовнішою проблемою була навіть не кількість заходів, а нестача матеріалів – хімії, паперу тощо. Тож знаходили точки у Дніпропетровській області та навіть до Москви літали – папір був дешевший. Та й можливості літати тоді були як матеріальні, так і політичні.
Та потім почалася перебудова й комерціалізація – райпобуткомбінат розділився, інстанції відокремилися. Валентину Лютому одному з перших видали свідоцтво приватного підприємця. Так і почалося його «вільне плавання».
Валентин Микитович за свою діяльність змінив багато фотоапаратів, оскільки хороший фотоапарат – запорука успіху для фотографа. Але найбільше чоловікові запам’яталися три. Перший - «Рentacon six TL», який вартував на той час 500 рублів.
- Однак він того коштував, - зазначає чоловік. – Це був дуже якісний апарат, який дозволяв робити знімки контрастнішими, різкішими завдяки широкому захвату зображення. На той час його було майже неможливо придбати. Але мені у цьому допоміг товариш й одногрупник – директор магазину техніки. Щоправда, з першого разу «перехватити» не вдалося, а от з другого пощастило. Сказати, що я був задоволений – нічого не сказати: я був просто щасливий. Про «Nikon» і «Canon» мріяти не міг: ці фотоапарати були для нас поза межею доступу. Хоча, наприклад, для кореспондентів центральних газет їх постачали безкоштовно, як робочий інструмент.
Втім «Nikon» таки з’явився – згодом: Валентину Микитовичу вдалося умовити знайомого, моряка дальнього плавання, котрий привозив усіляку всячину з-за кордону. А перший цифровий - псевдодзеркальний «Sony», чоловіку привезли знайомі запорізькі льотчики із Арабських Еміратів. До речі, цим фотоапаратом Валентин Микитович користується й досі, лише докупив до нього додаткову апаратуру. Усі свої фотоапарати, запчастини та фотоелементи чоловік береже та в подальшому планує створити такий собі майже музейний фотокуточок.
На велопрогулянку – із фотоапаратом
Єдине, чого не вистачає Валентину Микитовичу для повнісінького щастя – приділяти час фото для душі. Найбільше чоловікові подобається фотографувати дітей – за їх простоту, безпосередність. І чим вони менші – тим краще. А також любить бачити у своєму об’єктиві природу.
Фото В.М. Лютого
- У зв’язку із більш сидячою роботою за комп’ютером, мені не вистачає руху. Тож дуже люблю влаштовувати велопрогулянки і беру із собою фотоапарат. Якийсь красивий листочок, комашка чи заєць вибіжить із лісосмуги – я хочу все «вловити», - ділиться досвідчений фотограф.
А ще, як і більшість чоловіків, Валентин Микитович полюбляє футбол (вже давно вболіває за київське «Динамо») та риболовлю, бажано із ночівлею у палатці та шашличкомJ Любов до природи чоловік зберіг з раннього дитинства, коли з іншими «зеленянськими» (бо ж сам родом із села Зеленого) хлопчаками бігали босоніж, де тільки можна, й насолоджувалися безтурботними днями.
І на завершення - історія кохання, бо ж свято вже "на носі"
- А ви знаєте як познайомився із дружиною? Мені зателефонували із санепідстанції та повідомили, що прийдуть фотографуватися нові робітники (Любов свого часу працювала епідеміологом). Ну, прийшла група людей, і серед них – Вона. Отак і сфотографував навіки – і фотоапаратом, і серцем!
