У вирі жорстокої, кривавої війни, яка палає на українській землі з лютого 2022 року, кожна наша розповідь - це розповідь про частинку великої боротьби за Перемогу. Це не просто фронт і окопи - це долі, вибір, любов і біль. У серці цієї боротьби - Гуляйпільський край, де вже понад три роки стоїть непохитним муром 102-га окрема бригада територіальної оборони ЗСУ імені полковника Дмитра Вітовського.
На передову - за покликом серця
2 травня 2022 року до Гуляйполя увійшли бійці бригади. Серед них - капітан медичної служби Тарас Йосипович КОРОЛЬ. Родом із зеленого, водоспівного Прикарпаття, він, хірург за фахом, пішов на війну не роздумуючи. Не чекав повістки, не ховався - сам прийшов до Центру територіального комплектування і попросився на фронт.
– Мене спочатку поставили командиром взводу, хоча я лікар. Просто не вистачало людей, – згадує Тарас Йосипович. – Перші місяці були справжнім випробуванням: брак зброї, досвіду, нічого не було - тільки рішучість і віра.
Його взвод воював під Малинівкою, Зеленим Гаєм, Червоним. Назви сіл і хуторів - як шрами на серці і в пам’яті. Там залишилися побратими, розбиті будинки, гіркий порох боїв.
– Шкодую тільки, що не вбив жодного москаля, – зізнається чоловік з гірким сумом.
Коли руки хірурга рятують життя на передовій
Згодом Тараса перевели до медичної роти. І тут він був на своєму місці. Його руки - натреновані роками практики - рятували поранених, часто в польових умовах, без нормального обладнання, без часу на роздуми.
– Коліна боліли, подагра не давала спокою, але коли бачиш, як хлопець втрачає кров, ти забуваєш про власний біль, - зізнається капітан медслужби.
У травні 2024 року, на своє 60-річчя, він демобілізувався. Та війна не відпускає мужнього захисника.
– Йому нещодавно зробили операцію на серці, але він тільки й говорить про хлопців на фронті, – каже його дружина Алла. – Він хоче назад, хоч і розуміє, що тепер його місце – в тилу.
Із Прикарпаття – у степову безкрайність
Тарас виріс у горах - під спів гірської річки Лімпиці, серед тиші смерек і кам’янистих схилів. Закінчивши місцеву середню школу, поступив навчатися у Кримський медичний інститут, де отримав диплом лікаря-хірурга. В інституті зустрів свою Аллу, з якою вони побралися у 1986 році. Вона - лікар-стоматолог. Після отримання дипломів, Тарас її, степовичку, привіз у Прикарпаття. Тут вони працювали в медичних закладах. Народили і виростили двох синів: Юрія й Андрія.
– Алла – справжня степовичка, – з усмішкою каже Тарас Йосипович. – А я – з гір. Проте нас з'єднала Україна.
Степова пісня Алли
– Моє дитинство – це ковилевий степ, – розповідає Алла Олегівна. – Я степовичка, моє родове коріння з Таврії. Дитинство і юність пройшли на Херсонщині в Чаплинці. Це на самій межі з Кримом. А ще у нас був відомий на увесь світ заповідник Асканія Нова, де на волі гуляли різні унікальні породи тварин, птахів, а які красиві незаймані ковилеві степи! На жаль, все це поруйновано, знищено варварами двадцять першого століття – окупантами, які приповзли до нас з північних боліт і все руйнують та знищують, для них нічого немає святого. І з цим монстром ми жили, не відчуваючи біди та загрози. Хоч я вже не один десяток років живу в Прикарпатті, є у нас і свій будинок, і своє господарство, і природа прекрасна, але іноді ночами сниться ковилевий степ і душа моя проситься у рідні місця, де наше коріння степовиків.
Алла і Тарас Королі
Невипадково її батько, а дідусь онуків, коли віз їх степом, зупиняв транспорт і просив хлопців вийти та походити по рідній землі. Брав у руки пригорщ землі й говорив: «Ану, вдихніть, відчуйте і запам’ятайте запах рідної землі, бо прийде час і можливо доведеться вам її захищати».
- І батько ніби у воду дивився, передбачаючи нашу битву з москалями за волю і незалежність, - говорить пані Алла. - Тому й наш старший син Юрій сьогодні на війні. Він у нас теж медик, його руки і знання так необхідні на фронті.
Сила двох стихій
Родина Королів – це символ самої України. В ній злились гірська твердість і степова воля. Два світи, що стали одним цілим, бо їх об’єднало головне – любов до Батьківщини і незламна віра в Перемогу.
Старший син Юрій з батьком Тарасом Йосиповичем
Батько, Тарас Йосипович, захищав Україну від підступного ворога скільки дозволяло здоров’я, його місію на війні тепер продовжує син.
- І хай ворог не сподівається на перемогу, його намагання марні, бо наші чоловіки, сини міцні, тверді, як кремінь, - каже Алла Олегівна Король і я їй вірю, бо і в житті, і на фронті поєдналися Степ і Прикарпаття, і стали єдиною, нерозривною, непереможною силою проти ворога. І допоки в українських родинах є такі серця, поки батьки виховують таких синів, а сини беруть на себе естафету мужності – ворог ніколи не переможе.
Іван КУШНІРЕНКО, член НСЖУ і НСПУ
