Онлайн-зустріч «Схід і Захід – разом!», організована Центрами журналістської солідарності Запоріжжя та Івано-Франківщини, стала глибоким емоційним містком між двома далекими, але духовно близькими регіонами України. Приводом для зустрічі став вихід другої частини книги «Оборонці Гуляйпільського краю», яка побачила світ завдяки спільній роботі нашого земляка, краєзнавця Івана Кушніренка та його співавторки – вчительки української мови з Надвірної Наталії Михалків.
Про Івана Кириловича та його творчість ми постійно пишемо на сторінках районної газети, а сьогодні хочемо познайомити вас, шановні наші читачі, зі співавторкою книги Наталією Михалків та її помічником, онуком Максимом.
Наталія Михалків: материнське серце в строю
Пані Наталія – окрім того, що вона гарна людина, так вона ще й педагог з багаторічним досвідом, вчитель-методист. Це жінка, чия доля назавжди змінилася 18 січня 2024 року – в день, коли на фронті загинув її син, Віталій Михалків. Він служив у 76-му батальйоні 102-ї бригади ТрО імені полковника Дмитра Вітовського. Разом з ним на фронт пішов і її зять, Тарас Дунець. Двоє найближчих чоловіків - захисники, добровольці, справжні патріоти боронили Гуляйпільщину, і саме цей край став місцем, де доля її родини болісно переплелася з долею всієї України.
Попри невимовний біль втрати, Наталія Володимирівна зуміла знайти в собі сили не лише не зламатися, а й почати нову справу – написання книги пам’яті. Кожне слово на її сторінках пронизане щемом серця, кожна світлина – про когось, кого вона знала особисто. Адже багато захисників, про яких ідеться в книзі, колись були її учнями.
«Особисте горе давало мені можливість відмовитись від пропозиції Івана Кириловича в написанні книги. Але потому прийшло до мене якесь осяяння: ну як це я можу відмовитись і хто це зробить, якщо не я? Я подумала, що це, мабуть, найменше, що в пам’ять про цих хлопців можу зробити, тим більше, що багатьох із них я знала особисто, бо вони колись були моїми учнями. Я – вчителька української мови і літератури, маю чималий досвід такої роботи, тому була технічним редактором і коректором. Єдине, з чим у мене була проблема – це недостатньо навичок роботи з комп’ютером. Дуже мені в цьому плані допоміг мій внучок Максим. І так, крок за кроком, вийшла наша книга. Чим більше працювали над книжкою, тим більше розуміли важливість нашої праці. Дуже вдячна Івану Кириловичу за таку його працю. Готуємо третю частину і дуже хочу, аби вона була дуже тоненька, аби ми вже не писали про полеглих, аби писали лише про живих наших героїв і їхні вчинки. Нехай третя частина буде одою прославлення живих!», – зазначила Наталія Михалків.
Історія пані Наталії - це історії тисяч українських матерів, які втратили, але не здалися. Вона не пішла в себе, не закрилась у тиші, а вирішила говорити. Бо пам’ять – це теж зброя. І кожне слово в книзі – як куля правди, спрямована в бік забуття й байдужості.
Максим: дитинство на тлі війни
У цьому великому і болючому проєкті Наталія Михалків не була самотньою. Поруч із нею весь цей час був її онук Максим. Чотирнадцятирічний хлопець, учень 9 класу Надвірнянського ліцею №2, став справжнім помічником, технічним редактором, моральною підтримкою. Його участь не була формальністю – навпаки, він активно працював із матеріалами, допомагав бабусі розбиратись у комп’ютерних програмах, верстав сторінки, перечитував тексти.
«Ми інколи сиділи по дві-три години безперервно над матеріалом», – пригадує пані Наталія. І ці спільні вечори за комп’ютером стали не лише роботою, а моментами близькості й родинної сили. Усе, що робив Максим, він робив серцем. Він усвідомлював: це не просто допомога бабусі. Це - внесок у збереження пам’яті про дядька, про всіх тих, хто більше не повернеться додому.
Максим – серйозний, врівноважений хлопець, дуже добре навчається, бере активну участь у громадському житті. Він уже сьогодні допомагає своєму татові проводити тренінги з тактичної медицини. Батьки виховують його у любові до рідної землі, до українського слова, до людської гідності. З майбутньою професією хлопець ще не визначився, але зрозуміло одне: ким би він не став, він буде Людиною з великої літери. Бо вже сьогодні його щоденні вчинки говорять гучніше за слова.
«Радий, що мав можливість допомагати бабусі писати цю книжку. Вона дуже важлива, адже треба вшановувати пам'ять загиблих героїв та дякувати нашим захисникам за те, що дають нам можливість вчитися, працювати. Зізнаюся, було нелегко. Опрацьовували кожен день по двадцять сторінок. Пишаюся, що брав участь у підготовці книжки і робив добру справу», – сказав Максим.
Книга, що стирає кордони
«Оборонці Гуляйпільського краю» – це книга, яка стирає географічні й ментальні межі. У ній – і Запоріжжя, і Гуляйполе, і Прикарпаття, і Донецьк, і Львів. У ній - вся Україна, яку тримає на собі народ. Звичайні люди, які у важкий час стали воїнами, а ті, хто лишився - стали літописцями.
Один із найбільш зворушливих моментів - історія, коли пані Наталія подарувала книгу вдові свого колишнього учня. «Коли він загинув, його синові було лише дев’ять місяців. Вдова каже: «Синочок батька не пам’ятатиме, але коли виросте, то я розгорну йому цю книжечку. Він буде дивитися на фотографію свого тата і пишатися його подвигом», – розповідає Наталія Володимирівна.
І це не пафосні слова, це квінтесенція всього, що вони робили з онуком. Це відповідь на запитання: для чого? Щоб пам’ятали. Щоб не забули. Щоб пишались.
Мрія про іншу книжку
Наталія Михалків у творчому тандемі з Іваном Кушніренком уже працює над третьою частиною видання, і в її словах - благання матері: «Дуже хочу, аби ця книга була дуже тоненька. Аби ми більше не писали про полеглих. Аби писали лише про живих. Про героїв, які повернулись. Про добрі вчинки, про світло й надію».
Книга «Оборонці Гуляйпільського краю», що створена руками письменника, матері і внука стала свідченням, доказом, зціленням, торкнулася сердець багатьох українців, зокрема, і вдови, яка через неї покаже синові обличчя батька, і кожного, хто гортатиме її сторінки.
І символізм Сходу і Заходу в тому, що це не просто географія, це – долі, які з’єднуються у спільній боротьбі, у спільній книзі, у спільній молитві за тих, хто віддав життя за Україну. Ця зустріч, ця книжка, ця історія Наталії та Максима – яскраве свідчення того, що пам’ять, подяка і єдність мають обличчя, імена і серця. І коли журналісти, вчителі, діти, письменники й солдати працюють в унісон – народжується Україна, за яку варто боротися. Україна, де Схід і Захід – разом. Назавжди.
