У невеликому офісі нашої редакції сьогодні по-особливому тихо й водночас тривожно. До нас завітав земляк — Дмитро Заблодський, молодий чоловік із Гуляйполя, який пройшов війну, пережив жорстокий російський полон і повернувся додому лише 3 січня 2024 року. Йому — 33. На його долю випали випробування, яких не мала б зазнати жодна людина. Проте Дмитро говорить спокійно, з гідністю та силою, що видається несумісною з тим, через що йому довелося пройти.
Дитинство, Гуляйполе і шлях до армії
Дмитро народився 6 січня 1992 року в Гуляйполі. Виховувався мамою, яка самотужки піднімала його та меншу сестричку. Дитинство було звичайним: садок, школа, уроки, друзі. Дмитро згадує себе тихим, спокійним хлопцем. Після закінчення школи в 2009 році не вступав до вишу — пішов працювати, щоб допомагати мамі. Працював столяром у місцевого підприємця до 2014 року.
А потім почалася війна. І його рішення піти на контракт у ЗСУ визначило все подальше життя. Він потрапив до військової частини 3029, у роту оперативного призначення. Там став справжнім військовим.
Маріуполь: 86 днів пекла
Повномасштабне вторгнення застало Дмитра в Маріуполі. На той момент він був старшим солдатом, командиром 2-го відділення 2-го взводу РОП (на БТР). Згодом цей підрозділ стане відомою 15-ю бригадою оперативного призначення «Кара-Даг» — бригадою, про яку знатиме вся країна.
Оборона Маріуполя тривала з 24 лютого по 20 травня 2022 року — 86 днів безперервного бою. Дмитро був на самому передку, підпорядковувався «Азову». Його командир, Дмитро Апухтін, загинув.
Найстрашнішими моментами Дмитро називає ті, коли росіяни почали скидати авіабомби на місто. Вони ховалися в підвалах. Згодом — на території металургійного комбінату імені Ілліча, де бійці тримали оборону до 12 квітня.
Харчів майже не було. Їли чай, цукор, залишки води, знайдені в шафах працівників. Ліків не вистачало, тому медична допомога — лише важкопораненим.
Спроба прориву не вдалася: групи або поверталися з великими втратами, або не виходили на зв’язок.
І тоді, коли боєприпаси і їжа скінчилися, а допомоги не було, командування повідомило: держава прийме будь-яке рішення бійців. Підрозділ Дмитра вирішив здатися, щоб зберегти життя.
Полон: Сартана — Оленівка — Кашин — Мордовія
12 квітня 2022 року Дмитро потрапив у російський полон разом з більш ніж тисячею українських бійців. Їх вивозили групами по 50 людей, автозаками, до Сартани.
Далі почався довгий шлях нелюдських випробувань.
Оленівка — ще до теракту
Там вони провели 6 днів. Потім — літаком із Таганрога до російської глибинки.
Кашин, Тверська область (22 квітня 2022 — 11 лютого 2023)
Тут умови були важкими, але ще не найгіршими.
Мордовія (11 лютого 2023 — 3 січня 2024)
«Тут було найстрашніше», — каже Дмитро.
Там він пройшов через те, що не вкладається у свідомість цивілізованої людини.
«Били до втрати свідомості. Щодня»
Найжорсткіші тортури припадали на так звані «прийомки»: перехід з одного СІЗО до іншого. Дмитро пережив такі три рази.
У Мордовії били щодня — гумовими кийками по 73 см, металевими трубами, спеціальними молотками. Звісно, побої вчиняли щодня у всіх СІЗО, проте в Мордовії було жорсткіше. Всі охоронці були в балаклавах.
У камерах — по 4, 6 або 8 осіб. Людей постійно міняли.
Спочатку чули жахливі крики сусідів з інших камер. Потім — відкривали двері і заходили до них. Такі ранкові перевірки з побоями тривали день у день.
Всі військовополонені із самого ранку мали стояти на розтяжці. Якщо комусь не вдавалося утримуватися на ногах – били. Іноді охоронці навмисно штурляли, за що хлопці знову отримували побої. Під час розтягування полонені розказували вірші, які вчили напередодні.
«Катюша» та «Дєнь побєди»
Ці пісні щодня не просто звучали, а орали в камерах. Так само як і пропагандист Соловйов.
Іноді полонені чули відверті розмови про Україну та дивування охоронців про те, що наші «дєрєвні» асфальтовані, будинки вкриті металочерепицею, а в школах є мультимедійні дошки. Дивувалися російські наглядачі й тому, що український солдат може купити собі плазмовий телевізор.
Полоненим постійно наголошували, що України немає або «вона вже не ваша».
«Стояти 16 годин на день»
В’язнів змушували стояти весь день з опущеними головами, руки — за спину.
З 6:00 ранку до 21:00 вечора.
На їжу чи туалет давали 30–60 секунд. Не встиг — били. І навіть якщо не били одразу, «добирали» на ранковій перевірці.
Харчування — те, що й їжею назвати важко:
– юшка, схожа на воду з картоплинням;
– три ложки каші;
– хліб, «який світився наскрізь»;
– пів кружки чаю.
Голодували постійно.
Одяг — стара рвана роба. Прали вручну, носили мокрою.
Якщо хтось робив голку з кісточки, щоб зашити одяг, і це знаходили — карали жорстоко. Так само як і за зайвий брусок мила, який могли взяти із душу.
Прогулянки (бігали постійно буквою Г) завжди були у супроводі собак, яких спеціально натравлювали на бранців. Собаки були дуже злі, тому не обходилося без жахливих укусів, які ніхто не лікував, бо лікар у СІЗО – «Доктор Зло», який відповідав цьому прізвиську.
Після таких катувань, поганого харчування Дмитро схуднув на 27 кг.
«Кат у тюрмі»
«Доктор Зло» — це прізвисько, яке дали українські військовополонені російському лікарю, який катував їх у тюрмі.
Йдеться про Іллю Сорокіна — росіянина, який працював у медичній частині колонії №10 у республіці Мордовія (Росія).
Під виглядом медичного огляду він застосовував електрошокер до українських полонених, що призводило до непритомності або тимчасового паралічу.
Він також знущався фізично та морально — били, примушували до принизливих дій і погрожували.
«Я став популярним, коли сказав: Бандера — герой України»
Росіяни постійно питали про Бандеру, Шухевича. Про Махна — навпаки, казали, що він «авторитет».
Дмитро одного разу відповів прямо: «Бандера — герой України».
Після цього отримував удвічі більше тортур.
Електрошокери були буденністю. Після цього інколи не міг ходити і навіть їсти.
Віра в обмін — єдине, що тримало
Дмитро зізнається: думка про обмін була тим, що не давало зламатися. Він чекав щодня.
І ось — 3 січня 2024 року двері камери відчинилися. Назвали прізвище. Він до кінця не вірив. Думав, що знову везуть «по етапу», далі - в тайгу.
У літаку рахував час польоту: півтори години — значить, не тайга. І тільки коли побачив автобуси, відчув, що щось змінилося. До них почали звертатися на «ви».
Обмін відбувся на кордоні Сумської та Бєлгородської областей.
У Сумах їх нагодували, переодягнули. І Дмитро зрозумів: їжа таки може бути смачною.
Перший дзвінок — мамі.
Перша зустріч — теж з нею та сестричкою.
Життя після полону
Спогади не полишають. Полон часто сниться. Але Дмитро каже: тепер він знає, на що здатен людський організм і дух.
Після двох місяців лікування та реабілітації у Києві він повернувся до Запоріжжя — ближче до рідних.
Зараз працює в меблевому салоні, займається тим, що давно подобалося. І каже, що психологи відіграли велику роль у його відновленні.
«Я живий. Я вдома. А значить — треба жити далі»
Дмитро говорить рівно, спокійно. Без пафосу. Але в кожному слові — сила людини, яка пережила нелюдські тортури, але не втратила себе.
«Я тримався, бо вірив у обмін. І що мама з сестричкою чекають».
Нехай історія цього мужнього воїна стане тією історією, яку ми мусимо чути. Щоб пам’ятати. Щоб боротися за кожного.
І щоб Гуляйполе, Запоріжжя й уся країна знали: серед нас живуть справжні герої.
Розмову вела Тетяна ВЕЛИКА
«Цей випуск газети підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”. This issue of the newspaper has been produced with financial support from the Swedish Media Publishers’ Association Tidningsutgivarna for Ukrainian frontline media as part of the National Union of Journalists of Ukraine’s ‘Frontline Press’ initiative.”
