Є моменти, коли звичайні новини ранять, мов куля. Коли рядок у стрічці про «загиблого захисника» змінює щось у тобі, стишує голос думок і ніби на якусь довгу мить зупиняє повітря в легенях. Саме так сталося, коли я дізналася, що в жовтні поточного року не стало Романа Кобинця - нашого «Коби», мужнього, чесного, відважного захисника Гуляйпільського краю, про якого минулого року писала наша района газета.
Здається, ще зовсім недавно він говорив нам про мотивацію, про службу, про те, що на війні потрібні люди - не цифри, не легенди, а живі, справжні, думкою і серцем присутні воїни. Він говорив щиро, без пафосу, з тією тихою впевненістю, яка народжується лише в тих, хто знає ціну життя і ціну свободи. І ось тепер - втрата. Порожнеча, яку вже не заповнити нічим.
Та перш ніж оплакувати Героя, хочеться ще раз пройти його шлях - від рідного Нового Мізуня до посадки під Малинівкою, де він залишився назавжди.
Дорога воїна
Роман «Коба» понад три роки боронив Гуляйпільщину в складі 102-ї окремої бригади ТрО імені полковника Дмитра Вітовського. Відважний інструктор із застосування БпЛА, він умів бачити поле бою інакше - ширше, глибше. До повномасштабної війни мав довгий шлях: у 2014-му пішов добровольцем у ДПСУ, пройшов Мар’їнку та Піски. Потім - мирна праця водія в Німеччині. Але мир після війни вже не пахне так само.
Він повернувся додому зміненим і водночас дуже справжнім. Йому запропонували стати інструктором тероборони - і він погодився, бо знав, що може навчити. І що мусить.
Калуський батальйон і його сержант
У 2022-му, коли небо над Україною почорніло від вибухів, «Коба» не роздумував. Допомагав формувати Калуський батальйон, зібрав роту, став головним сержантом. Він був тим, хто з першого дня тримав плечем цього новонародженого, але зухвалого й сильного підрозділу.
У Гуляйполі, Малинівці, Червоному - скрізь, де було гаряче, він був поруч зі своїми хлопцями, а вони - з ним.
Командир, якого любили
Роман ніколи не кричав. Не мав звички принижувати чи вимагати неможливого. Він пояснював, показував, терпляче доводив, чому так і не інакше. Міг жартом зняти напругу, міг кількома словами надихнути більше, ніж інші довгими промовами.
Він бачив у кожному підлеглому - людину. І тому вони довіряли йому безмежно.
Любов побратимів
Хлопці казали про нього так:
«Коба» - це той, з ким не страшно йти вперед».
«Він учив не тільки стріляти й літати дроном - він учив думати».
«Якщо «Коба» поруч - буде порядок».
Коли життя або смерть зависали на волосині, його спокій був для них опорою. Його знання - порятунком. Його посмішка - нагадуванням, що навіть у війні є місце людяності.
Він завжди добре відгукувався про своїх хлопців:
«Вони молодці. Хлопці вчаться, вони все можуть. Треба лише показати їм шлях». І вони відповідали йому тим самим.
Аеророзвідка - його друге серце
Після травм та поранень він не пішов у тил, не відступив від служби. Навпаки - очолив навчання з БпЛА, готував розвідників, FPV-пілотів, операторів ударних дронів.
Він розумів, що нова війна - це війна очей. І навчив багатьох бачити те, що рятує життя.
Останній шлях. Малинівка
18 жовтня він пішов туди, звідки вже не повернувся - у посадку під Малинівкою. Туди, де все починалося для нього в цій війні. Пішов не за наказом - за покликом серця: рятувати побратимів.
Слова, що написала Алла Король, дружина побратима, болять особливо:
«Разом зі «Святиком» і «Хвилею» вони мали забрати п’ятьох хлопців, підірваних у бліндажі 14-го числа. Та замість порятунку потрапили в засідку. Вісім воїнів - назавжди там. Але ніхто не говорить про них як про «зниклих». Бо всі знають: вони - Герої, що лягли за друзів».
«Коба» був одним із кращих, кого я зустрів на цій клятій війні…» - написав капітан Мирон Дмитрик.
Коли Герої мовчать, говорить земля
Герої помирають тихо. На полі, під дощем, між землею й небом.
Зі страхом у грудях і любов’ю, що більша за страх. Думаючи про маму, про дім, про тих, кого залишають живими. Вони не народжуються безстрашними.
Вони народжуються живими - такими, як ми. А потім просто люблять сильніше, ніж бояться. І йдуть, заради нас і замість нас.
Дружина Романа, Любомира, додає:
«Багато наших хлопчиків не добудували будинки, не посадили дерева, не дочекалися чи не народили діточок… Для нас він був чудовим батьком і чоловіком, наставником, побратимом і другом… Ми 31 рік прожили разом у мирі й злагоді…»
Вона говорить тихо. Але кожне її слово - камінь від болю і перлина від любові.
Вони не бояться - вони люблять
Герої гинуть не тому, що не бояться. А тому, що люблять сильніше: життя, своїх людей, свою землю. У смертельну мить вони думають не про подвиг, а про тих, хто чекає.
Вони – живі, вони - справжні. Їм болить, так само, як і нам. Але вони йдуть уперед. І лежать тепер на полі, де земля пам’ятає кожен їхній крок.
Пам'ять, що не згасне
Гуляйпільці низько схиляють голови, бо знають: такі, як «Коба», тримали цю землю. Такі, як він, давали нам час жити. Тепер він лежить у посадці, там, де боровся. Там, де рятував друзів. Там, де виконав свій останній наказ - від серця.
Але він не зник. Він просто став частиною землі, яку любив. Частиною неба, яке захищав.
Післямова, як тихий подих
Коли заходить сонце й над селами Прикарпаття піднімається вечірній туман, здається, що десь посеред двору чути ходу. Наче господар повернувся додому. Наче зараз усміхнеться, скаже просто й щиро:
«Все буде добре… Після війни все буде добре».
І хоч він не дожив до того «після», частинка його завжди буде в руках тих, кого він навчив. У серцях тих, хто його любив.
Вічна пам’ять Романові Кобинцю «Кобі».
Вічна слава і честь всім нашим захисникам.
