Гуляйпільська земля - це не просто територія на карті. Це безмежний степ, у якому вітер співає так, ніби знає всі таємниці людських сердець. Це роси, що блищать як неписані рядки поезій, і дороги, які ведуть не лише до сусідніх сіл, а й у душу, у пам’ять, у тихі глибини людського буття. Наш край здавна народжує людей особливих - з гострим слухом до світу, з тонкими пальцями, якими можна торкнутися слова, і серцями, що вміють любити по-справжньому.
Не дивно, що Гуляйпільщина завжди славилася своїми письменниками і поетами. Тут ніби сам повітряний простір налаштований на риму: у подихах вітру чути алітерацію, у шелесті стерні - ритм. І навіть нині, у важкі, тривожні роки великої війни, наші митці не дають занімілій душі впасти в тишу. На сторінках газети ми не раз згадували поеток Любов Геньбу, Вікторію Забаву, незабутнього прозаїка Івана Кушніренка. Їхні слова були опорою, світлом, розрадою для багатьох.
Та серед цього сузір’я талантів є ще одна зірка - тиха, сором’язлива, але надзвичайно тепла. Вона світить неяскраво, проте так, що хочеться спинитися й подивитися довше. Мова про нашу землячку, поетку Наталю Квітку.
Чомусь так буває, що стримані й скромні люди лишаються в тіні, ніби навмисне відходять убік, щоб не заважати іншим сяяти. Але їхні слова - глибокі, щирі, сповнені життєвої мудрості - не дозволяють забути їх надовго. Вони повертаються. Вони знаходять читача. Вони живуть.
І ось сьогодні, коли вже відійшов у календар теплий, 20-й, листопадовий день її ювілейного народження, саме час сказати про неї голосніше, саме час повернути належну увагу її таланту, її життєвому шляху та її благородній праці, яку вона несла людям багато десятиліть. Бо такі люди заслуговують, щоб їх чули й пам’ятали.
Її шлях: від далеких берегів до рідного степу
Народилася майбутня поетеса, бо так склалася її доля, далеко від України - у місті Ленінську Волгоградської області. Мама її була росіянкою, але настільки теплою серцем до України, що всією душею прагнула сюди повернутися. Батько – українець, родом із Полтавщини, який служив строкову службу в Росії, там одружився й там уперше почув ніжний голос донечки, названої Наталею.
Коли дівчинці було чотири з половиною роки, родина повернулася до України, на Гуляйпільщину - і з того часу наш край став її справжньою домівкою.
«Мама, хоч і була росіянкою, але українську мову, наші звичаї й наш степ любила понад усе, - згадує Наталя Василівна. - Коли вона бувала в гостях у Росії, то дуже швидко поверталася назад до Гуляйполя».
Так і формувалася майбутня поетка - між двома культурами, але з серцем, що обрало Україну.
Після школи Наталя навчалася в Запорізькому педінституті на факультеті педагогіки і психології. Вийшла заміж, разом із чоловіком рік працювала в Чернігівському районі, а з 1973 року повернулася до Гуляйполя - назавжди. Понад 36 років була інспектором із дошкільного виховання в районному відділі освіти. Колеги й сьогодні згадують її справедливість, доброту, вимогливість і людяність.
У 2005 році саме їй довірили створення районної психолого-медико-педагогічної консультації. І з нуля - без приміщення, без меблів, без команди - вона змогла не просто заснувати, а й зразково налагодити роботу установи. Трудилася там до 2014 року, а після виходу на пенсію продовжила жити активним життям, наповненим громадськими справами і творчістю.
Творчі крила: діти, пісні та поетичні читання
Життєва стежина Наталії Квітки ніколи не була вузькою. Вона, здається, завжди обирала непрості, але найпотрібніші справи. Двадцять років на громадських засадах очолювала районне відділення Дитячого фонду України. Вела при Центрі дитячої творчості поетичний клуб «Пролісок», де опікувалася більш ніж 250 обдарованими дітками, допомагаючи їм знайти власний голос. Завдяки її турботі вийшло шість збірок дитячих віршів.
У важкі 90-ті роки, коли люди жили від зарплати до зарплати, а серце тиснула невизначеність, вона разом із однодумцями створила клуб «Берегиня». П’ять років його учасники дарували гуляйпільцям і не тільки творчі вечори, свята душі, світло у темні часи.
На слова Наталі Квітки було написано шість пісень - світлих, ніжних, щирих.
Як народжувалася поетка
Писати Наталя почала ще в дитинстві.
Перший вірш з’явився після зустрічі з поетом-земляком Василем Діденком. Він розповідав учням 4-Б класу, як починав писати вірші, лежачи на печі.
«А я що - не зможу, лежачи на дивані?» - подумала дівчинка. І написала.
Перший вірш - російською, бо такі були часи. Але головне - з’явилася віра в себе.
Другим важливим кроком стала зустріч із поетом Дмитром Луценком. Він уважно прочитав її юнацькі рядки, покреслив, підказав і, головне, сказав: «Ти талановита. Тільки пиши й шліфуй, твій шлях буде довгим, але світлим». І Наталя пішла цим шляхом, хоч і несміливо, не виставляючи напоказ свої творіння.
І вона писала. Тихо, не для слави, не для похвал.
З 1976 року її твори почали друкувати в районній газеті.
Потім з’явилися збірки: «Стежками любові», «Калинові обрії», «Запрошуєм на гостину».
Перед великою війною Наталя Василівна вже підготувала четверту збірку - «Іду до вас з добром і словом», із чудовими ілюстраціями художника Олексія Лютого. Але війна безжально знищила і рукописи, і макет книги.
Та не знищила пам’ять. І не знищила поклику писати.
Поезія, що рятує душу
Вірші Наталі Квітки - щирі, емоційні, життєві. У них є все: і ніжність, і смуток, і кохання, і туга, і світло. Вона пише так, як відчуває, без прикрас і штучності.
Її слова - це частина пережитого досвіду: дитячі радості, болі землі, тонкі спостереження, історії родин, проблеми дітей, з якими вона працювала роками. Складається враження, що наче ти читаєш не рядки - а зізнання. Її поезія - це щоденник, де кожен запис прожитий, а не придуманий. Вона не боїться говорити про втрати, про біль, про людське безсилля і водночас про дивовижну силу любові.
В її строфах є степ нашого краю, мамин голос, сміх дітей, неспокійні думки ночами, людські трагедії й маленькі щастя, які роблять життя світлим.
Її поезія - не висока башта. Вона - відкрите вікно в людську душу.
«Поезія - це моє друге життя», - каже пані Наталя. - Хтось вихлюпує свої переживання у подушку, хтось подружці, а я - у вірші. Інакше жити просто не можу».
Мабуть, саме тому її поезії такі правдиві. Вони не вигадані. Вони вистраждані, вистояні, написані з любов’ю.
Побажання поетці-землячці
Хай Бог дарує Наталії Василівні довгі роки натхнення і здоров’я.
Хай слово не міліє, хай думка вільно летить над степами, хай рука тягнеться до паперу лише в світлі хвилини.
Бажаємо миру, спокою, родинного тепла й нових радощів - простих, людських, але таких важливих.
І хай її поезія й надалі знаходить шлях до сердець земляків.
Бо рядки Наталі Квітки - це світло, яке не згасає.
А далі вірші все розкажуть… Читаймо і насолоджуємося!
Тамара БОРТ, член НСЖУ
