Рік тому, 26 лютого 2025 року, російська армія скинула півторатонну керовану авіаційну бомбу на позицію розвідувального взводу «Mahno Group» у Гуляйполі. Позиція хлопців розташовувалася у приміщенні колишнього Гуляйпільського суду - добротній двоповерховій будівлі з міцним підвалом, у якому свого часу навіть проводили заняття з цивільної оборони. І те, що колись захищало, нині стало братською могилою…
Під завалами загинули п’ятеро бійців: Андрій Лащ, Володимир Фіголь, Ігор Погребенник, Андрій Коваль і Валентин Ємбрик. Шостий боєць взводу, Владислав Олексійовець, загинув згодом - від касетних снарядів, коли побіг на допомогу своїм побратимам. Усі вони були добровольцями.
Матері загиблих переконані, що цей удар не був випадковим. Вони припускають, що знищення взводу могло бути частиною заздалегідь спланованої операції російської армії, спрямованої саме проти «Mahno Group».
Чи знали вороги, куди бити
Існує також припущення, що авіаудар відбувся не без участі місцевих жителів, які займалися підривною діяльністю проти України та, зокрема, проти оборонців Гуляйпільського краю. Протягом повномасштабного вторгнення російські війська системно знищували в Гуляйполі саме ті будівлі, де перебували українські військові, тому ця версія має підстави для перевірки правоохоронними органами.
Ці підозри підтверджує й те, що нині прокурори Запорізької обласної прокуратури вже скерували до суду обвинувальний акт щодо двох громадян - жителя Гуляйполя та мешканця Дніпра. За даними слідства, чоловіки збирали розвідувальні дані про місця розташування особового складу Сил оборони України, військову техніку та засоби протиповітряної оборони, а отриману інформацію передавали представнику держави-агресора через закриті канали в месенджері «Telegram».
У жовтні 2025 року правоохоронці викрили підозрюваних (на жаль, наразі не відомо чи за цим епізодом також), а досудове розслідування здійснювали слідчі Управління СБУ в Запорізькій області. За рішенням суду чоловіки перебувають під вартою без права внесення застави.
Хто такі «Mahno Group»?
«Mahno Group» - це розвідувальний взвод 75 батальйону 102 окремої бригади ТрО ім. полковника Дмитра Вітовського, бригади, яка чотири роки боронила Гуляйпільщину. Підрозділ створив Андрій Лащ разом із побратимами у січні 2024 року.
За словами матерів загиблих, бійці мали чітке бачення сучасної армії й прагнули змін - як у підходах до служби, так і у взаєминах між військовими.
«Нам ніхто не допоможе, поки ми самі не зрозуміємо, що будувати сильну державу повинні самі», - казав Андрій Лащ.
Як усе починалося?
З квітня 2022 року Андрій Лащ, Андрій Коваль та Ігор Погребенник служили у 75 батальйоні 102 бригади тероборони, який перебував на Гуляйпільщині. Саме там вони познайомилися з розвідником Володимиром Фіголем.
Мати Володимира, Леся Фіголь, згадує, що син надзвичайно любив своїх хлопців, завжди збирав їх разом і ніколи не забував про жодного з них.
«Він казав: «Моя розвідка має бути найкращою». За всю бойову частину відповідав він, але для нього «махновці» були, як діти», - розповідає жінка.
З жовтня по грудень 2022 року Андрій Лащ проходив вишкіл для капітанів у Києві, після чого його перевели до штабу в Гуляйполі, де він організовував розвідку в роті свого батальйону. Саме тоді, за підтримки Володимира Фіголя, народилася ідея створити окремий розвідувальний підрозділ.
«Я нарешті зрозумів, де хочу бути»
Повернувшись із вишколу, Андрій Лащ зізнався: «Мамо, я нарешті зрозумів, де хочу бути. Це - моє».
Спочатку в підрозділі було лише четверо бійців. Згодом - дев’ятеро, а пізніше - 23. Андрій особисто їздив по ротах, відбирав людей, хоча не всі командири погоджувалися відпускати військових.
Разом із ним починали Ігор Погребенник, Гліб «Армані», згодом долучився Валентин Ємбрик, а після нього - Андрій Коваль.
Вони готувалися і йшли свідомо
Валентин Ємбрик готувався до війни майже рік: займався спортом, дотримувався режиму, регулярно тренувався й щонеділі був на полігоні. Він пройшов курси керування дронами у Києві та, взявши академічну відпустку, добровільно долучився до підрозділу.
У березні 2024 року до «Mahno Group» приєднався Владислав Олексійовець. Йому було 25, і він чітко знав, куди йде.
«Він говорив: «Мамо, там такі хороші хлопці. Ми - як одне ціле», - згадує його мати Олена Дубина.
Останній дзвінок
26 лютого 2025 року Володимир Фіголь зателефонував мамі близько 11-ї години. В його голосі, за словами Лесі Фіголь, відчувалася дивна легкість і поспіх.
«Мамо, я поспішаю. У мене все добре. Я йду до своїх хлопців», - сказав він.
За кілька годин російський КАБ влучив просто в укриття.
Порожнеча після
Рятувальники ДСНС розбирали завали в надзвичайно складних умовах - під постійними обстрілами, без достатньої спеціальної техніки, серед важких бетонних плит. Побратими намагалися допомогти, але чекати доводилося годинами й днями.
Матері молилися й вірили, що хлопці ще можуть бути живими.
«Головне - щоб вистачило кисню», - повторювали вони.
Та коли почали виносити рештки тіл, стало зрозуміло: це кінець.
Після 26 лютого родини повільно й болісно прощалися зі своїми синами. Кожне прощання було як повторна втрата, як новий розрив серця.
3 березня прощання відбулося з Владиславом Олексійовцем, 13 березня - з Ігорем Погребенником, 16 квітня - з Валентином Ємбриком, 27 квітня - з Андрієм Ковалем, 23 травня - з Володимиром Фіголем. Андрій Лащ досі вважається зниклим безвісти.
«Ми розуміємо, що полон - виключено. Ми це усвідомлюємо. До останнього він спілкувався зі своєю дружиною Інною. Про це свідчить листування в Telegram. Коли почався удар, він чітко вказав: «Я в підвалі з пацанами й з собаками». Зараз суд має ухвалити рішення щодо визнання його загиблим. Є всі необхідні докази», - каже Руслана Лащ.
«Наші діти були одним цілим»
Після загибелі синів життя матерів змінилося назавжди. Та спільний біль об’єднав їх у родину. Вони почали разом їздити, організовувати заходи, створювати творчі проєкти, мерч із символікою взводу, відкривати пам’ятні алеї й говорити про своїх синів - вголос.
Галина Ємбрик продовжує музичну справу свого сина Валентина, створивши творчий простір «Валентин». Леся Фіголь мріє про музей пам’яті. Руслана Лащ каже, що хлопці не дозволяють матерям зупинятися.
«Наші діти були одним цілим. І тепер ми теж - одна сім’я», - говорить Галина Ємбрик.
І в цих словах - не лише біль. У них - пам’ять. І життя, яке триває заради тих, хто більше не повернеться.
«Людина живе своїми плодами. Мовчати ще важче, ніж болить», - зазначає пані Ємбрик.
І вони не мовчать. Бо поки звучать їхні імена - хлопці живі.
Вдячність, яку не вмістити в слова
Після загибелі бійців «Mahno Group» у Гуляйполі ще довго говорили пошепки. Тут усі знали, де стояла та будівля, всі бачили, як небо того дня опустилося над містом, і всі розуміли: удар був не лише по підрозділу - він був по самому серцю громади.
Гуляйпільці знали цих хлопців не з новин і не з офіційних зведень. Вони знали, що десь поруч є ті, хто стежить за небом, хто виходить у розвідку, хто бере на себе найнебезпечніше, аби місто жило ще один день.
Для Гуляйполя «Mahno Group» були не просто військовими. Вони були тими, хто тримав цей край тоді, коли здавалося, що тримати його вже неможливо.
Тут пам’ятають, що хлопці майже три роки працювали на одному місці, не шукаючи легших умов, не скаржачись, не відступаючи. Пам’ятають, що вони планували змінювати дислокацію, бо знали, наскільки небезпечно залишатися. Але не встигли. Саме в день їхнього переїзду туди прилетіло. Випадково? Не віриться…
І саме тому в Гуляйполі говорять, що ці хлопці загинули не «десь на фронті». Вони загинули тут. За це місто. За цих людей.
Гуляйпільці дякують Андрію Лащу, Володимиру Фіголю, Ігорю Погребеннику, Андрію Ковалю, Валентину Ємбрику та Владиславу Олексійовцю за кожен день, який вони подарували місту. За кожну ніч, коли хтось міг дожити до ранку. За кожну хвилину тиші, куплену їхнім ризиком і їхнім життям.
Ця вдячність - не формальність і не ритуал. Це пам’ять, яка залишиться у вулицях, у зруйнованих будинках, у підвалах, де люди виживали завдяки тому, що хтось стояв на варті.
Матері загиблих кажуть, що їхні діти були одним цілим.
Гуляйпільці кажуть - вони були частиною міста.
І тепер, коли їх більше немає поруч, Гуляйполе і гуляйпільці беруть на себе обов’язок пам’ятати. Пам’ятати імена. Пам’ятати голоси. Пам’ятати, ким вони були і за що загинули.
Бо війна - це не лише втрати.
Війна - це і відповідальність живих.
І допоки гуляйпільці пам’ятають «Mahno Group», доти ці хлопці залишатимуться тут - у вдячності, у пам’яті, у самому пульсі міста, яке вони захищали до останнього ціною своїх молодих життів.
Андрій ЛАЩ
З початком повномасштабного вторгнення бурштинці Андрій Лащ та Андрій Коваль без вагань вирішили вступити до територіальної оборони. Ранок 24 лютого 2022 року назавжди врізався в пам’ять матері Андрія - Руслани Лащ. Вона пригадує, як намагалася зупинити сина, вберегти його від невідомого й страшного, але він уже все для себе вирішив.
Андрій ЛАЩ
«Я просила: «Не роби цього, не треба. Є професійні військові, є люди, які вчилися воювати. Ти ж навіть не уявляєш, що таке війна…» А він відповів: «Мамо, якщо кожен так скаже, «орки» будуть тут. Що буде з вами? Що буде з моєю сім’єю, з моїм сином? Ні, я вирішив”». Ми не змогли його відмовити», - зі сльозами згадує мама.
Андрій часто розмірковував про українську історію, проводив паралелі з Ізраїлем - державою, яка передусім покладається на власні сили. Він вірив, що й Україна повинна навчитися розраховувати на себе: розвивати армію, зміцнювати економіку, підтримувати власне виробництво. Та понад усе - плекати в серцях людей відчуття національної гідності.
«Ми повинні гордитися тим, що ми українці, - казав він. - І завжди тримати цю ідею в голові. Це мають прищеплювати дітям і батьки, і вчителі».
На війні, говорив Андрій, щастя стає іншим - простим і крихким. Вижив - уже щасливий. Побачив живого побратима - ще щасливіший. Хлопці повернулися із завдання - знову щастя. Кожен день - як маленьке диво.
Та війна - це страшна ціна за свободу. Це біль і жертви, які платить кожна родина. І все ж Андрій був переконаний: попри все, Перемога неодмінно має бути за нами.
Володимир ФІГОЛЬ
Володимир народився 16 жовтня 1992 року в селі Крилос на Івано-Франківщині - у люблячій і турботливій родині Лесі та Василя Фіголів. Він був їхнім єдиним сином - надією, гордістю й світлом у домі.
Володимир ФІГОЛЬ
Свій перший шкільний дзвінок Володя почув у Крилоській школі. Після її закінчення вступив до Львівського державного університету внутрішніх справ, де здобув фах юриста. Наполегливий, відповідальний і цілеспрямований, він завжди прагнув бути корисним людям і своїй державі. У 2012–2014 роках пройшов повний курс військової підготовки офіцерів запасу в Академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного за спеціальністю бойового застосування підрозділів спеціального призначення.
Майже п’ять років до початку повномасштабної війни Володимир працював юрисконсультом у Департаменті соціальної політики Івано-Франківської ОДА. Він чесно і сумлінно виконував свою роботу, завжди залишаючись людяним і небайдужим.
Капітан Володимир Фіголь був заступником командира військової частини А7127 - 75 батальйону 102 окремої бригади територіальної оборони. Він став на захист України, як і належить справжньому офіцерові й синові своєї землі.
Він не встиг створити власної сім’ї… Не встиг подарувати батькам онуків… Але був гідним прикладом для своїх племінників, яких щиро й безмежно любив. У його серці вистачало тепла для всіх.
Йому назавжди залишиться 32…
ІГОР ПОГРЕБЕННИК
Ігор (позивний «Нацик») народився 15 лютого 1994 року в селі Рожнів Косівського району на Івано-Франківщині - у мальовничому краї, де гори вчать бути сильними, а люди - щирими й незламними.
ІГОР ПОГРЕБЕННИК
У 2014–2015 роках він був серед тих, хто першими став на захист прифронтового Маріуполя. У секторі «М» Ігор брав участь у бойових операціях, стримуючи наступ російських гібридних військ і терористичних угруповань. У найважчі моменти він залишався на позиціях разом із побратимами, не відступаючи ні на крок. Саме завдяки таким воїнам, як Ігор, Маріуполь тоді вдалося втримати - попри шалений тиск ворога і складні обставини. Ті роки стали для нього школою мужності, загартували характер і назавжди визначили його шлях - шлях Захисника України.
Коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Ігор без вагань знову став до строю. Він приєднався до 75-го окремого «Лицарського» батальйону 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Там очолив взвод безпілотних авіаційних комплексів - відповідальну й надзвичайно важливу ділянку роботи, що рятувала життя побратимів і допомагала нищити ворога.
За службу Ігор був нагороджений численними медалями та відзнаками. Але найвищою його нагородою була повага побратимів і вдячність тих, кого він захищав.
Ігор загинув як справжній Герой. Отримані поранення виявилися несумісними з життям. Йому навіки залишилося 31…
Андрій КОВАЛЬ
Андрій КОВАЛЬ
Андрій народився 15 травня 1999 року в мальовничому Бурштині - місті, зітканому з енергії, води й вогню. Наче саме воно передало йому свою силу: у його погляді жевріло тепло, а в серці жила невичерпна життєва енергія, якою він щедро ділився з усіма довкола.
З дитинства він був непосидючим, щирим і добрим - із тим світлом у душі, яке неможливо не помітити. Закінчив Бурштинський енергетичний фаховий коледж Івано-Франківського університету нафти і газу. Та за межами цифр і формул у ньому жила інша, особлива енергія - енергія серця, що вміло співчувати, підтримувати й надихати.
У дорослому житті Андрій відкрив власну справу в Івано-Франківську. Його знали як відповідального й чесного підприємця, але передусім - як Людину. Того, хто завжди підставить плече, не відмовить у допомозі, скаже добре слово. Для рідних він був «найкращим і єдиним сином» - їхньою опорою, їхнім світлим променем у темні дні.
Він захоплювався спортом, особливо боксом. І на рингу, і в житті був сильним, витривалим, справедливим. Умів тримати удар і ніколи не відступав перед труднощами.
Коли 26 лютого 2022 року повномасштабна війна розірвала мирне небо України, Андрій не вагався. Він став до лав оборонців. Служив у стрілецькому взводі, згодом - в аеророзвідці. Саме там його мужність і талант розкрилися по-справжньому. Він став одним із засновників взводу «Махно-груп» - бойового братства, яке не раз показувало ворогу, що таке український дух і незламність.
«Андрій завжди був на позитиві, вірив у завтрашній день. Його життєва енергія надихала всіх навколо», - згадують побратими. І навіть у найважчі хвилини він умів запалити іскру віри там, де, здавалося, панувала темрява.
Його не стало в день, коли три роки тому він ступив на шлях Захисника. Символічно. Болісно. Нестерпно. Йому назавжди залишилося 25…
Та його світло не згасло - воно живе в пам’яті, у серцях рідних, у побратимах, у кожному мирному ранку, який він виборював для своєї країни.
Валентин ЄМБРИК
Валентин народився 31 серпня 2000 року в Ужгороді, але його справжнім домом став Бурштин на Івано-Франківщині. Саме тут він виріс, закінчив гімназію, згодом - енергетичний коледж за економічним напрямом. Та цифри й формули ніколи не були його єдиною мовою. Його серце з дитинства належало музиці.
Валентин ЄМБРИК
Валентин узяв до рук скрипку ще хлопчиком - і більше вже не відпускав. Навчався у Бурштинській музичній школі, грав в ансамблі «Кредо», виступав на конкурсах, концертах, фестивалях. У кожному його виступі звучала щирість, у кожній ноті - світло. Музика була його диханням, його мрією, його майбутнім. Саме вона привела його до Київської академії мистецтв, яку він закінчив із відзнакою, здобувши ступінь бакалавра. Попереду було життя, сповнене сцен, оплесків і творчих планів.
Та у 2022 році повномасштабне вторгнення Росії перекреслило звичний плин життя. Як і тисячі українців, Валентин не зміг залишитися осторонь. У січні 2023 року він добровільно підписав контракт зі Збройними Силами України. «Спершу треба виграти війну, щоб ми могли жити у вільній Україні», - говорив він. І це були не просто слова - це був його вибір.
Він не мав військової освіти, але мав рішучість і відповідальність. Самотужки опанував роботу оператора БПЛА, постійно вчився, вдосконалювався. Разом із побратимами створив взвод «Махно-груп» - відважну команду професіоналів, які діяли чітко й злагоджено, попри щоденну небезпеку.
Їхня робота була безцінною: вони знаходили ворожі позиції, коригували артилерійський вогонь, знищували техніку, рятували життя. І водночас самі ставали мішенню.
У рідному Бурштині Валентина з позивним «Смичок» пам’ятають не лише як талановитого музиканта, а як людину світлу й надійну - того, хто не ховався за чужими спинами, хто завжди приходив на допомогу. Він міг обрати життя на сцені. Міг дарувати людям музику. Але обрав захищати їхнє право жити.
Йому назавжди 24…
Владислав ОЛЕКСІЙОВЕЦЬ
Владислав народився 22 березня 1999 року - у звичайний весняний день, який згодом став особливим для всіх, хто його любив.
У квітні 2024 року він добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Служив командиром розвідувального відділення 75-го окремого лицарського батальйону 102-ї окремої бригади ТрО. Там, де було найгарячіше, він був поруч зі своїми побратимами - відповідальний, зосереджений, надійний.
Владислав ОЛЕКСІЙОВЕЦЬ
26 лютого 2025 року Владислав із позивним «MUSHKET» загинув від влучання снаряду РСЗВ «Град». Того дня він виконував бойове завдання й рятував поранених побратимів, ризикуючи власним життям. Він не відступив. До останнього залишався вірним присязі й тим, хто був поряд. Це був вчинок справжнього Героя - людини честі та великого серця.
Владислав залишив після себе найдорожчих. Дружину Софію, з якою вони разом ростили маленького сина Мирона. 23 травня 2025 року хлопчику виповнилося лише два рочки… Син зростатиме з пам’яттю про тата-Героя.
Його мама, Олена, виховала сина самотужки, вклавши в нього любов, гідність і силу. З 15 років поруч із Владом був турботливий вітчим Віталій, який став йому справжнім батьком. Сьогодні він продовжує службу в тому самому підрозділі, де служив Владислав.
Побратими пам’ятають його як відважного командира, щирого друга і людину слова. Його вчинок - приклад мужності, жертовності та безмежної відданості Україні.
Захиснику було лише 25 років… Але його життя стало прикладом справжньої любові - до родини, до побратимів, до Батьківщини. Його ім’я назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав і любив.
