Мар’ян Русинкевич мріяв ростити синів, творити красу і жити поруч із коханою жінкою, але війна покликала його на Запорізький напрямок, де 25 лютого 2024 року обірвалося життя молодшого сержанта, бойового медика 102-ї окремої бригади ТрО.

У кожної родини є свої маленькі традиції, спогади й слова, які з роками набувають особливого значення, і в родині Русинкевичів таких моментів залишилося чимало, адже життя Мар’яна і Соломії було наповнене любов’ю, турботою про дітей, спільною справою та простими щоденними радощами, які до початку великої війни здавалися такими природними й незмінними.

Мар’ян умів створювати свято не лише у своїй роботі, а й у власному домі, де на нього завжди чекали дружина Соломія та двоє синів - Матвійко і Макарчик, для яких він був не просто татом, а людиною, яка вміла підтримати, розвеселити, навчити, інколи одним поглядом показати, що жартувати вже не час, а іншим разом із захопленням складати «Лего», возити хлопців на санчатах чи разом вирушати на ковзанку.

Тепер у цьому домі стало неприродно тихо, а дитячі голоси вже не можуть повернути татові кроки за дверима, бо 25 лютого Мар’ян Русинкевич загинув під час виконання бойового завдання у Малинівці, залишивши після себе родину, для якої час ніби назавжди розділився на те життя, коли він був поруч, і те, у якому його доводиться берегти вже тільки у спогадах.

Квіти, з яких почалося кохання

Мар’ян народився 12 серпня 1992 року в Калуші, навчався у школі №7, згодом здобував освіту в політехнічному коледжі та Тернопільському університеті за спеціальністю «інженер-електрик», однак професія, яку він отримав, не стала єдиною справою його життя, адже справжнє захоплення знайшло його там, де потрібно було створювати красу власними руками.

Історія його родини із Соломією розпочалася ще у 2010 році, коли дружба поступово переросла у почуття, а увага Мар’яна до дівчини, яка згодом стала його дружиною, проявлялася у таких простих, але надзвичайно теплих речах, як квіти, що чекали на неї на роботі.

«Коли в неділю зранку приходила на десяту годину на роботу, мене вже чекали квіти», - згадувала Соломія.

Згодом був величезний букет ромашок, з яким Мар’ян зробив коханій пропозицію, а у 2013 році вони стали чоловіком і дружиною, почавши будувати свою родину, у якій згодом з’явилися двоє синів - Матвійко, який народився взимку 2014 року, та Макарчик, який прийшов у цей світ у 2019-му.

Соломія згадує чоловіка як надзвичайно доброго, уважного й турботливого, який завжди намагався зробити приємне своїм найдорожчим людям, тому діти й дружина були для нього тим центром, навколо якого оберталося все життя.

«Ми були на першому місці в нього: діти і я», - говорить вона.

Його очі світилися, коли було складне замовлення

Коли Соломія пішла у декрет після народження першої дитини, подружжя почало разом займатися оформленням свят, і з невеликої справи поступово виріс власний бізнес, у якому кожен мав свою ділянку роботи: Соломія допомагала із замовленнями та вела бухгалтерію, а Мар’ян вигадував, створював і втілював у життя різноманітні святкові композиції.

Спочатку вони мали торгові точки на ринках у Рожнятові та Перегінську, а згодом відкрили магазин у Калуші, де їхня справа отримала нове життя.

«В цій творчості Мар’ян себе знайшов. Коли йому траплялося складне замовлення, то в нього горіли очі. Він сам навчився робити всі ці фігурки з кульок», - розповідає Соломія.

Саме ця справа згодом подарувала йому фронтовий позивний «Шарик», який, мабуть, якнайкраще нагадував про ту частину його життя, де не було вибухів, окопів і смертельної небезпеки, а були кольорові кульки, святкові декорації, дитячий сміх і бажання зробити чийсь особливий день ще красивішим.

Від волонтера - до бойового медика

Після початку повномасштабного вторгнення Мар’ян спочатку волонтерив, допомагаючи іншим, але вже наприкінці серпня 2022 року його власне життя змінилося назавжди.

Того дня він вів одного із синів до дитячого садка, коли отримав повістку, а повернувшись, довго не відповідав на дзвінки дружини, чим неабияк її налякав, і лише згодом зателефонував та сказав звичне: «Все добре. Не переживай». Пізніше Мар’ян розповів Соломії, що отримав повістку і заступає на військову службу.

У вересні 2022 року він став на захист України, а його шлях проліг на Запорізький напрямок, де вже 29 вересня чоловік отримав осколкові поранення і близько місяця проходив реабілітацію.

Повернувшись до служби, Мар’ян вирішив опанувати ще одну надзвичайно важливу для фронту професію - бойового медика, адже хотів не лише самому знати, як надати собі допомогу у разі поранення, а й уміти врятувати життя побратима, якщо той опиниться поруч у найважчий момент. Так людина, яка у мирному житті створювала святкові фотозони, прикрашала урочистості й тішила дітей яскравими композиціями, на війні навчилася боротися за життя тих, із ким стояла пліч-о-пліч.

«Тато тепер сидить у мене на плечі»

Востаннє Соломія розмовляла з чоловіком 23 лютого, а потім зв’язок із ним обірвався, і години очікування перетворилися для родини на болісну невідомість, у якій ще жевріла надія почути знайомий голос. Та згодом стало відомо, що російські військові захопили позиції, а в бою загинули шестеро українських захисників, серед яких був і Мар’ян Русинкевич.

Рідні довго не хотіли приймати цю страшну правду, бо неможливо змиритися з думкою, що людина, яка ще вчора розмовляла з тобою, будувала плани, виховувала дітей і говорила про майбутнє, раптом назавжди залишилася десь далеко, на запорізькій землі.

Найважче було сказати про смерть батька дітям, особливо молодшому Макарчику, який ще не міг осягнути, що означає слово «назавжди».

«29 лютого я сказала, що тато став ангелом. Я не розуміла, як меншому сказати, я підводила, що це війна. Син часто бачив похорони Героїв. На площі бачив портрети. Мої діти розуміли, що війна і Герої померли. Був плач, істерика... Менший сказав: «Чи може це неправда, може ти жартуєш?» Найгірше було сказати, що я не жартую», - розповідала Соломія.

А дитяче серце, яке ще не вміє приймати остаточність смерті, знайшло власний спосіб залишити тата поруч. Макарчик сказав, що тепер його тато сидить у нього на плечі, як ангел-охоронець, тому перед сном хлопчик дивиться на своє плече й обов’язково каже: «На добраніч».

Двоє синів, у яких він залишився назавжди

Соломія знає, що тепер їй доведеться бути для дітей і мамою, і татом, але найважливіше - зберегти у їхніх серцях пам’ять про людину, яка любила їх понад усе.

«Ти - найкраще, що сталося зі мною в цьому житті. Ти - той, хто навчив жити та цінувати життя. Ти пішов дуже швидко від нас. Як сказав один твій найближчий і найкращий побратим: ти залишив мені дві покращені свої копії. Тепер я за двох і обіцяю тобі, що вони виростуть достойними! Я люблю тебе і буду любити доти, поки моє серце б’ється. Ти - найкращий. Легких тобі хмаринок», - написала вона.

У цих словах - і біль жінки, яка втратила коханого, і сила матері, яка мусить заради дітей знаходити в собі сили прокидатися щоранку, продовжувати жити, працювати, виховувати синів і берегти пам’ять про їхнього батька.

«Я мав за честь стояти з тобою пліч-о-пліч»

Побратим Мар’яна Василь Кульбанський називає його найкращим другом, побратимом, чоловіком і батьком, згадуючи його як людину по-доброму вперту, надійну і віддану Україні до останнього подиху.

«Твій бій закінчено, друже. Дякую долі, що звела мене з тобою. Я мав за честь стояти з тобою пліч-о-пліч в одних окопах. Ти був справжнім другом, побратимом, найкращим батьком та чоловіком. З гордістю можу говорити, що був твоїм другом. А скільки ми будували планів... І правду кажуть: війна забирає найкращих. Тепер ти там, з нашими побратимами», - написав Василь.

Плани, які вони будували, тепер залишилися тільки в пам’яті тих, хто знав Мар’яна, однак його побратими пам’ятатимуть не лише його фронтовий шлях, а й те, якою людиною він був у звичайному житті - добрим, щирим, веселим, працьовитим, готовим допомогти і не залишити свого поруч.

Син допоміг татовим побратимам

Особливе продовження історія Мар’яна отримала завдяки його старшому синові Матвію, який вирішив допомогти військовим із бригади свого батька. Хлопчик давно хотів долучитися до збору коштів для підрозділу, у якому служив тато, і вирішив продати власні картини, проте кошти тоді вдалося зібрати без його допомоги, тому Матвій не встиг здійснити свій задум за життя батька.

Та після смерті Мар’яна син не відмовився від свого рішення і вирішив, що все одно допоможе його побратимам. Тоді 10-річний Матвій представив свої картини на благодійному аукціоні, завдяки якому небайдужі люди допомогли зібрати близько 140 тисяч гривень, а за ці кошти для батькових побратимів придбали два тепловізори.

У цьому вчинку є щось надзвичайно зворушливе, адже син, який не встиг допомогти батькові за його життя, зробив усе можливе, щоб підтримати тих, хто продовжує його справу. Так Матвій ніби простягнув руку допомоги татовим побратимам і водночас показав, що любов до батька не закінчилася разом із його смертю.

Навіть після смерті він продовжує бути поруч

Мар’ян Русинкевич посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, яким його відзначено за особисту мужність, виявлену під час захисту державного суверенітету й територіальної цілісності України, а також за самовіддане виконання військового обов’язку. Указ про нагородження Президент України Володимир Зеленський підписав 9 серпня 2024 року.

Однак для Соломії, Матвійка і Макарчика найціннішою нагородою Мар’яна назавжди залишиться не орден, а пам’ять про нього, яка житиме у двох синах, у їхніх звичках, словах, усмішках, у тих рисах характеру, які вони успадкували від свого тата.

Для побратимів він залишиться людиною, з якою ділили окопи, небезпеку, втому і надію на перемогу. А для Соломії - тим хлопцем із 2010 року, який приходив до неї на роботу і залишав квіти, тим чоловіком із величезним букетом ромашок, який колись запропонував їй стати його дружиною, і тим татом, який найбільше любив своїх двох хлопчиків. Тепер один із них каже, що тато сидить у нього на плечі, немов ангел-охоронець, а інший малює картини й допомагає тим, із ким його батько колись стояв у запорізьких окопах.

І в цьому є особлива сила пам’яті, яка не дозволяє людині зникнути безслідно. Мар’ян Русинкевич загинув на війні, але він залишив після себе найдорожче - любов своєї дружини, двох синів, пам’ять родини і вдячність побратимів. Він залишив двох хлопчиків, у яких житиме його продовження, і, як сказала Соломія, - «дві покращені свої копії».