Кандидат у майстри спорту з боксу, успішний тренер, чоловік та батько - дивлячись сьогодні на цього спокійного та виваженого молодого чоловіка, важко уявити, що свого часу Віталій Мансуров, з-під тренерської руки якого вийшло багато перспективних юних боксерів, був звичайним розбишакуватим хлопцем.
Тоді ще учень початкової школи №6 на «Бочанах», Віталік не раз із такими ж друзями-хуліганами били вікна. І не раз доводилося дідові їх вставляти, а потім по-дідівськи доводити внуку всю неправильність його поведінки. Тим не менш, саме ця хлопчача жвавість стала причиною любові Віталія до спорту. Й недивно, що улюбленим уроком у школі була фізкультура, а також посприяла участь у шкільних та міжшкільних спартакіадах. Окрім того, поряд із домом знаходилися ставок та стадіон – що може бути кращим дозвіллям для хлопчаків? Тож, практично з ранку й до ночі вони бігали, по-дитячому влаштовували своєрідні тренувальні бої та ганяли у футбол. І саме футбольний м’яч міг би бути основним спортивним інвентарем для Віталія у майбутньому, однак життя продиктувало інші умови.
- Своєрідним поштовхом до боксу певним чином став перехід до старшої школи, - згадує Віталій. - Після закінчення четвертого класу нас перевели до ЗОШ №1. Для тамтешніх учнів-«старожилів» ми, новачки, звісно, стали чужаками, тож без шкільних сутичок не обійшлося. Й іноді доводилося фізично відстоювати свою гідність та таким чином самостверджуватися. Остаточне рішення прийняв після перенесеної хвороби – став займатися боксом для підняття тонусу та духу.
Перші кроки
Першим тренером для Віталіка, якому тоді було 11 років, став Володимир Савенко, котрий навчив його азам боксу. З ним хлопець займався близько двох років, після чого став паралельно відвідувати заняття з боротьби у клубі «Патріот», керівником якого був Олександр Іщенко. Віталію кортіло розвитку поза рамками Гуляйполя, а «Патріот» свого часу був постійним учасником чемпіонату з рукопашу «Спас» у Запоріжжі. І вже на своїх перших змаганнях у 13 років Віталій зайняв друге місце, а наступного року виборов перше. Тож продовжив займатися боротьбою, але й бокс не полишив.
Після закінчення школи та Гуляйпільського ПТУ, де отримав, до речі, спеціальність кухара, вступив до Львівського державного університету фізичної культури і спорту, де провчився 3 роки та регулярно виступав у змаганнях з боксу серед студентів. «Жорсткі тоді були відбори. Львів – третє місто з чисельності студентів, і в одній категорії могли виступати близько 30 чоловік». За час навчання й "Спасу" юнак провів більше 50 боїв та успішно виконав розряд КМС із боксу.
Архівне фото: одна із студентських перемог Віталія
Після повернення до Гуляйполя, аби вистачало на життя, Віталій хапався за будь-яку роботу: був охоронцем, вантажником і барменом, працював на СТО та на заводі – де тільки була можливість. Але при цьому не забував про тренування й постійно брав участь у різноманітних турнірах та змаганнях за гуляйпільську команду. Свій перший тренерський досвід отримав у «Патріоті» - близько трьох місяців тренував діток - десь 60 чоловік, серед яких були й дівчата, - по 2-3 групи на день. З них 17 учасників брали участь у виїзних змаганнях й завжди займали призові місця. Та з часом «Патріот» розпався. Але натомість з’явився «Ринг»: Віталій та ще кілька хлопців вирішили створити своєрідне любительське об’єднання з боксу та тренуватися. Сказано – зроблено. Група складалася із 15 чоловік, яких Віталій спочатку тренував сам, а згодом - разом із товаришем Андрієм Леваднім. На тренування збиралися в орендованому підвальному приміщенні КСК «Сучасник». Згодом любительське заняття переросло у більш професійне: більшість чоловіків за буденними проблемами поступово відсіялися, зате почали приходити батьки з проханням тренувати їхніх дітей. Так з часом і утворився клуб боксу «Тарпан».
Від «Тарпану» до ДЮСШ
Тренування йшли успішно: юні учасники клубу вчилися, відточували навички та техніку бою, брали участь у виїзних турнірах та виборювали призові місця й перемагали: газета у своїх публікаціях неодноразово висвітлювала досягнення «тарпанівців». Було лише одне, що весь час гнітило Віталія: сирість та холод підвалу – приміщення просто не призначалося для соціальних цілей. За 4 роки занять Віталій встиг заробити мало не хронічну застуду, а надто боявся за дітей. Тому постало питання нового приміщення, з яким і звернувся до колишнього мера Олексія Неміча. За його сприяння заняття перенесли у районний Будинок дитячої та юнацької творчості, а за кошти міського бюджету придбали розбірний ринг та настінні подушки для відпрацювання ударів. Зміни одразу принесли результат.
- З переходом до Будинку творчості одразу зросла кількість бажаючих – майже до 60 учасників, - зазначає Віталій. - Заняття проводилися трьома групами по 20 чоловік Та, незважаючи на значне навантаження, працювати стало набагато легше – сприяла атмосфера та новий інвентар, чого нам дуже не вистачало для занять. Та час не стоїть на місці – з ростом досягнень клубу боксу зростала потреба й в розвитку. Щоразу збирати й розбирати ринг стало незручно, тренування могли відмінитися через культурні заходи, а вдосконалення стало неможливим: нікуди було, наприклад, підвісити ті самі боксерські груші, покласти штанги тощо. Дійшли висновку, що потрібен власний зал для занять, де можна було б повноцінно працювати.
Проблема вирішилася майже за три роки, зі створенням Гуляйпільської ОТГ. Новообраний мер Сергій Ярмак запропонував продовжити діяльність клубу боксу як повноцінної секції на базі дитячо-юнацької школи.
На сьогодні у Віталія Ренатовича під керівництвом - близько 100 учнів, і заняття із 3 груп зросли до 5. І кожного року його боксери виходять на новий рівень майстерності та досягають нових висот. Так, за весь час тренування семеро його вихованців взяли участь у Чемпіонаті України з боксу у складі збірної області: Олег Забава, Анатолій Прокопчук, Олександр Яланський, Руслан Конєв, Денис Білов, Михайло Кочержук та Кіріл Максишко. З них троє – Анатолій, Денис та Кіріл увійшли до складу збірної України. Тож попереду – нові досягнення й інтенсивна робота.
Свій вільний час, якого, власне, Віталій майже не має, присвячує родині: дружині Анжеліці та маленькому синочку – трирічному Єгорчику.
- Я вклоняюся дружині за її безмежне розуміння та підтримку. Наша родина – значною мірою її заслуга. Через регулярні роз’їзди по тренуваннях мене, часом, по два тижні не буває вдома, і я розумію, яка ноша на неї лягає. Тим не менш за роки, що ми разом, у нас виробилася своєрідна форма взаєморозуміння. Я знаю, що маю більше часу проводити поряд, але так виходить, що не маю можливості. Та я кожного дня дякую дружині за те, що вона в мене така є.
Маленький Єгор Віталійович уже позиціонує себе досить активним молодим чоловіком: стрибає, співає, плаває і навіть дещо боксує з притаманною дитячою безпосередністю. Зараз неможливо припустити, чим він буде займатися, однак тато вже змалечку намагається прищепити йому любов до спорту, мотивуючи знаменитою фразою «У здоровому тілі – здоровий дух».
Тренер – робота творча
Віталій вважає себе досить суворим тренером, але справедливим. Так само вважає, що бути тренером – це передусім бути психологом: знаходити індивідуальний підхід та методи виховання:
- Діти – це ж ті самі люди, тільки маленькі. Вони так само шукають себе у цьому світі, прагнуть самовираження в соціумі. Наше завдання – правильно формувати їх світогляд та направити потрібною течією й навчити долати перепони на своєму шляху, виховувати й вказувати на помилки. Мої учні різні, кожен зі своїм характером: комусь вистачає лише погляду, на когось треба гримнути. А є ті, хто слів взагалі не чує. Тому в таких випадках діє фізична сила з виховним підтекстом. Наприклад, провинився – присідай. Поприсідав – болять ноги. Більше балуватися вже не кортить. Комусь взагалі треба дати певний проміжок часу побути на самоті, аби заспокоїтися тощо. Це надтонка психологічна робота. І дуже творча.
- Ще один момент, який слід враховувати – вік дитини. Мені, наприклад, найлегше працювати з дітьми від 8 до 10 років: у цьому віці вони досить уважні та зосереджені, вбирають у себе інформацію, мов губка. Менші – вони ж, немов ті бджілки, всюдисущі та непосидючі – з ними потрібно спілкуватися як вихователь, аніж тренер. І найважча категорія – від 10, перехідний вік: а це й перепади настрою, й формування певних рис характеру тощо. Тож варто дуже тонко лавірувати серед дитячих емоцій та вподобань.
У планах Віталія – подальший розвиток, який просто необхідний, зважаючи на вже існуючий щільний графік змагань.
Найголовніша мета – встановлення матеріальної бази. Дуже хочеться створити організацію з розвитку спорту, яка б фінансувалася. Це - досвід багатьох міст України, який дозволяє офіційно заснувати бокс у нашому місті, проводити офіційні турніри й запрошувати учасників з інших районів та областей. Я дуже вдячний голові громади Сергію Ярмаку та нашим постійним спонсорам - підприємцям Роману Міщенку, Ігорю Горпиничу, й особливо - Сергію та Ярославу Курманам. Завдяки їх допомозі та всебічному сприянню ми нарешті маємо новий повноцінний зал для боксу, зможемо брати участь у змаганнях державного та місцевого значення.
Але ж є можливість вийти на Європейський рівень, і нам є, до чого прагнути й про що мріяти. Я вірю в те, що ці мрії здатні стати реальністю – для цього треба просто спільно потрудитися. Окрему подяку хочу висловити батькам усіх моїх учнів: їхня допомога в житті клубу боксу не менш цінна – як у побуті, так і у вихованні дітей. Бо ж заради чого ми, по суті, живемо? Тільки заради дітей. І виховати здорову націю - наше основне завдання.
Фото з архіву Віталія
