До 80-річчя з Дня народження поета-земляка Василя ДІДЕНКА
«Добрий день, Гуляйполе натхненне, І чолом вам, любі земляки!..»
Хто хоч раз зі справжніх поціновувачів поезії, взявши до рук збірку віршів Василя Діденка, певно, не зміг не замилуватися їх чарівністю. Бо у його творах – життя простих людей, як і він сам, щедра українська душа, самовіддана любов до рідного краю і любої України, вишиванки, чисті почуття кохання й велика синівська любов до своєї неньки. Після читання його поезій з’являється таке відчуття, ніби напився з криниці чистої джерельної води… А пісня «На долині туман», яка й досі живе, а значить, має щасливу долю. На жаль, на відміну від її авторів (композитор Борис Буєвський), які обидва трагічно пішли із життя. Та їх твір продовжує жити, а разом з ним живе в людській пам’яті й ім’я відомого українського поета з нашого Гуляйпільського краю Василя ДІДЕНКА.
В університетській літстудії зростала його майстерність
… Народився він 3 лютого 1937 року в Гуляйполі, в сім’ї хліборобів. Коли хлопцеві виповнилося 10 років, батьки його переїхали на Херсонщину в село Гаврилівку. В тих краях і народилися перші вірші юного степовика. Працювати, як і більшість його ровесників, розпочав дуже рано: причіплювачем, помічником комбайнера, різноробочим. «Мало було в нас шику та шовку, - писав, - Тільки ж у тому батько не винен… Добре, що любим на повну кошовку – Світ молодий од зірок до травини!» Як поет Василь заявив про себе рано віршем «Я – 15-річний капітан» в обласній газеті, коли ще навчався у 9 класі. Відтоді це прізвище все частіше почало з’являтися на сторінках обласних і республіканських видань. Його поезію, таку щиру, що йшла із самої глибини душі, позначену простотою і в той же час великою образністю, не могли не помітити такі «кити» українського слова, як Михайло Стельмах, Максим Рильський, Василь Симоненко… «Весняний грім колише небо, Дощем співає далина» - так просто, дохідливо, художньо міг сказати тільки Діденко. Справді, на той час йому не було рівних у створенні поетичного пейзажу чи високої образності («Летить журавлик понад житом, Де хвиль зелених б’є прибій… Давай, кохана, серцем пити Настій духмяний степовий!»).
Навчатися Василю пощастило у Київському університеті імені Т.Г.Шевченка. Це – окрема сторінка в його біографії. Там, в університетській літстудії зростала його поетична майстерність поруч з такою молодою силою в українській літературі, як Микола Сингаївський, Борис Олійник, Микола Сом, Тамара Коломієць, Юрій Мушкетик. Близьким другом йому там став Василь Федина, який тривалий час був диктором Запорізького радіо. Саме він присвятив багато спогадів про свого товариша і видав їх друком. Ось один з епізодів про Діденка як про яскравого поета. Якось восени, як згадував Федина, Василь та інші початківці університету вперше побували в гостях у видатного поета-академіка Максима Рильського в Голосієво. Тоді Василь був у солом’яному капелюсі і драній сорочці, підперезаній очкуром. Спочатку Максим Тадейович оторопів, а як почув Василеву мову, його предивні поезії, то тут же в нього закохався. «У Діденка з кожної розпоріжки якийсь образ лізе», - так згодом висловився про його вірші. А ось іще один цікавий спогад: «Василь дуже любив вишиту сорочку, у роки навчання в літню пору завжди ходив у вишиванці, а була вона в нього одна. Якось звернув увагу на те, що на Василеві ще волога після прання сорочка, а їхали ми до Володимира Сосюри. – Нічого, - відповів на мій німий погляд, - поки доїдемо до Володимира Миколайовича, то вона й висохне». І тут же у нього визріли поетичні рядки: «Де Софії прадавньої мури І де хвиля Дніпрова дзвінка, Я у гості піду до Сосюри, Що, можливо, мене й не чека. У сорочці, що мати пошила Й розмережила в квіти ясні…» А які ж неповторні ще рядки про вишиванку: «Помереж мені, мила, сорочку У червоні і чорні квітки, щоб сплелися у щастя віночку Наші долі на довгі роки…»
Детальніше читайте у свіжому випуску газети "Голос Гуляйпілля"
