З Володимиром Омеляновичем Скориком познайомився ще у квітні 1965 року, коли вперше несміливо ступив на подвір’я старої друкарні, в приміщенні якої знаходилася редакція районної газети «Зоря комунізму», принісши перші недосконалі свої поетичні вправи. І якою ж була для мене несподіванка, коли 1 травня того ж року на шпальтах газети побачив свій перший вірш «Іду степом».
Наше знайомство очне і заочне тривало і тоді, коли я, студент-філолог, був у батьків на літніх канікулах, готував матеріали різного жанру із життя моїх земляків з колгоспу імені Кірова і надсилав їх до «районки».
Працюючи вчителем української мови і літератури в Полтавській школі-інтернаті нашого району, продовжував позаштатно співробітничати з газетою. Часто друкувалися матеріали із життя школи-інтернату і мої власні вірші та оповідання, і в цьому, перш за все, заслуга тодішнього редактора В.О.Скорика.
Мудрість і далекоглядність журналіста зі стажем Володимира Омеляновича проявилася, коли на початку сімдесятих років минулого століття започаткувалось при редакції газети районне літературне об’єднання «Калинова сопілка», яке очолив молодий, перспективний поет Григорій Лютий. Це з його ініціативи об’єднання дістало таку красиву назву. І, дякуючи Володимиру Скорику, доки він був редактором (до кінця літа 1991 року) літературна сторінка регулярно йшла до читачів з подачі Григорія Лютого.
Сьогодні важко перелічити, скільки поетів-початківців побачили свої перші друковані твори на сторінках «Калинової сопілки». Поряд із членом Спілки письменників України, автором відомої пісні «На долині туман» Василем Діденком, друкували свої вірші Григорій Лютий, Василь Коростильов, Іван Азаров, Микола Горпинич, Микола Сіріньок, Олександр Абліцов, Іван Доценко, Олександр Михайлюта, Михайло Буряк, Любов Геньба, Наталія Квітка, Віктор Куторницький, Іван Сухар, Анатолій Горпинич і цей список можна продовжувати.
Відзначу, що з «Калинової сопілки» у велику літературу пішли й стали членами Національної спілки письменників України Григорій Лютий, Олександр Абліцов, Михайло Буряк, Олександр Михайлюта, Іван Сухар, Любов Геньба.
Номінантами на Державну літературну премію імені Т. Г. Шевченка стали наші земляки-гуляйпільці Григорій Лютий і Олександр Михайлюта. І все це результат непомітної, щоденної роботи редактора «районки» зі своїми поетами, які були й активними дописувачами до газети. Під його чуйним керівництвом росли люди, закохані у слово.
Не маючи спеціальної педагогічної освіти, редактор тактовно, не нав’язливо, своїм власним прикладом учив, як треба готувати і писати матеріали до газети. В цьому особисто переконався, коли почав працювати в редакції під керівництвом В. О. Скорика. Неодноразово бачив, як Володимир Омелянович, маючи великий журналістський досвід, навчав робсількорів азам газетярської справи. Тож не випадково саме з-під руки В.О.Скорика вийшла група журналістів, яка стала редакторами різних видань. Це – Микола Бондаренко (Чернігівський район), Павло Троян (Пологівський), Володимир Білий (Новомиколаївський район), Григорій Лютий (м. Запоріжжя), Олександр Михайлюта (м. Київ), Валентина Булгак (Приморський район) і автор цих рядків (Гуляйпільський район).
Володимир Омелянович своєю самовідданою працею здобув шану і повагу колег області. Про нього журналісти говорили, що він є редактором редакторів.
Знаючи В. О. Скорика і як журналіста, і як людину, завжди захоплювався його енциклопедичними знаннями з багатьох питань чи то сільськогосподарської тематики, чи культури. А ще він міг багато цікавого розповісти про вирощування і догляд квітів. І сьогодні на вікнах його квартири стоять вазони з квітами, які привітно посміхаються до перехожих (майже увесь рік радують цвітом господарів).
За свою довгу (більше 26 років) спільну роботу з Омеляновичем в редакції ніколи не чув, щоб він на когось із працівників чи відвідувачів підвищував голос, роздратовано відповідав, хоч, ой, як нелегко бути редактором районної газети, коли над тобою стоїть начальство і вибагливий читач.
- А ще пам’ятайте, - говорив» редактор нам на «літучках, - наш герой кореспонденції, замальовки чи критичної статті живе поряд з нами і ми з ним зустрічаємося щодня, тому при підготовці матеріалів до друку необхідно бути максимально об’єктивними, при конфліктній ситуації необхідно вислуховувати обидві сторони, а потім уже братися за перо.
Пригадую один випадок зі своєї практики. Тоді вже працював заступником редактора газети. Перед початком жнив послав мене Володимир Омелянович в один колгосп подивитися, як там подбали про ідеологічне та побутове обслуговування жниварів. У поїздці до польових станів тракторних бригад супроводжував мене балакучий секретар парторганізації. Виявивши ряд суттєвих недоробок у тому питанні, що мене цікавило, я розповів своєму супутнику, який ледве не слізно просив про це не писати в газеті, він зараз же все виправить.
Повернувшись у редакцію, дещо змістив акценти у статті, йдучи назустріч проханню парторга, і подав її редактору. Він не встиг її прочитати, бо спішив на засідання бюро. А коли повернувся, то запросив у кабінет і повернув статтю, сказавши, що по моїх слідах проїхало районне начальство і побачило ту ж картину, що й я. Мій обіцяльник нічого не зробив після моїх відвідин для виправлення недоліків.
Володимир Омелянович не кричав, а тільки докірливо. по-батьківськи подивився поверх окулярів на мене і сказав: «Ніколи не йди на поводу тих, хто обіцяє, а пиши тільки правду». Цей урок запам’ятав на все життя. І таких «ляпів» більше ніколи не допускав у своїй журналістській роботі.
Нам, працівникам редакції, імпонувало те, що Володимир Омелянович, як йому не важко було після розмов з деяким районним начальством, ніколи цього не показував і старався, щоб у колективі редакції був нормальний психологічний мікроклімат.
Як не випробовувала його доля, але він вистояв, бо мав міцне родове коріння, сили, які дали йому найрідніші люди - батько Омелян Тихонович і мати Тетяна Полікарпівна. Люди, які всі сили віддали колгоспній роботі.
- Скільки себе пам’ятаю, - пригадував В.О.Скорик, - мама працювала ланковою у рільничій бригаді, батько (до Великої Вітчизняної війни) - бригадиром тракторної бригади. Коли фронт наблизився до Андріївки, тато з колгоспниками намагався евакуювати сільськогосподарську техніку, але під Донецьком потрапив в оточення. Довелося із земляками повертатися додому. І лише після визволення району від нацистської окупації пішов Омелян Тихонович на фронт. В боях під озером Балатон (територія Угорщини) отримав поранення, а пізніше за мужність його нагородили орденом Слави ІІІ ступеня.
Після війни працював у колгоспі поряд з дружиною. Разом виховали і виростили двох синів Івана і Володимира. Перший став лікарем, другий -журналістом.
Прикро, але серед живих немає вже брата Івана. А Володимир Омолянович продовжує топтати ряст і за себе, і за брата. Разом із дружиною Світланою Олексіївною теж виростили і виховали двох дітей – сина Геннадія і дочку Тетяну. Сьогодні вони не поруч з батьками, але думками завжди з ними.
Незважаючи на роки та хвороби, тепло і щирість душі Володимира Омеляновича, виплекані перш за все на просторах, що розкинулись навколо його малої батьківщини, – села Андріївки Бердянського району, не поміліли, не змаліли. Тут, в Андріївці, здобув середню освіту. Потяг до друкованого слова на початку 60-х років привів у Бердянську міськрайонну газету «Південна зоря», де працював завідуючим партвідділом.
З березня 1965-го й до серпня 1991-го - редактор Гуляйпільської районної газети «Зоря комунізму». Заочно закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка.
За сумлінну, багаторічну працю Володимир Омелянович нагороджений медалями «За доблесний труд» (1970), «За трудову доблесть» (1973), регіональною медаллю «За заслуги перед Гуляйпільським краєм» (2003). Вів активну громадську роботу, мав заслужений авторитет серед журналістів області, керівників трудових колективів. Він - член Національної спілки журналістів України.
Він і сьогодні залишається для мене неперевершеним учителем у журналістиці, який вчив жити і працювати по правді.
Тож, шановний учителю, у ваш поважний 85-річний ювілей прийміть найщиріші побажання міцного здоров’я і хай зозуля накує вам ще не один десяток літ!
Зі щирою повагою
Іван КУШНІРЕНКО
