Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років комуністичним тоталітарним режимом знищено 10 мільйонів 500 тисяч українців, iз них - 4 мільйони дітей. Цю нову вражаючу цифру втрат української нації було встановлено під час проведення комплексних судових експертиз, у ході яких експерти використали нові методики підрахунків.
Також експертами встановлено, що під час масового штучного голоду 1921-1923 рр. знищено 3 мільйони 500 тисяч українців, під час масового штучного голоду 1946-1947 рр. - 1 мільйон 500 тисяч українців.
Саме про це йшлося на прес-конференції «Голодомор-геноцид українців 1932-1933 рр. та масові штучні голоди 1921-1923 рр., 1946-1947 рр.: методики та висновки комплексних судових експертиз», що відбулася в агенції «Укрінформ» за ініціативи громадської організації «Міжнародна асоціація дослідників Голодомору-геноциду».
Скільки ж нас знищено та хто це робив
Володимир Пилипчук, доктор юрнаук, директор Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України» наголосив на висновках історико-криміналістичної та статистично-криміналістичної експертиз: «По-перше, встановлено, що геноцид було вчинено проти української нації. По-друге, було визначено механізм знищення українців. Це, зокрема, Голодомор, розстріли, депортації тощо».
На цьому наголошує і дослідник Андрій Козицький: «Важливий момент - якщо раніше жертвами геноциду розглядали тих, хто загинув в Україні від голоду, то зараз розглядаються всі вбивства, зокрема, і розстріли, і знищення під час депортацій... І це правильно. Євреї не розділяють своїх жертв під час Другої світової війни на тих, хто загинув у концтаборах, у гетто чи просто від голоду, переслідувань, ховаючись від нацистів».
Інший важливий момент - дослідження враховує втрати української нації не тільки в межах тогочасної України, а й на територіях, де компактно проживали українці. У роки Голокосту в євреїв не було своєї держави, вони гинули в різних країнах, тому й рахували загальні втрати єврейської нації. І це правильний підхід. Точно такий шлях обрала й Україна.
Упродовж неповних 30-ти років існування комуно-радянський режим тричі влаштовував штучні голоди в Україні, і це, безперечно, свідчить про продуманість, планомірність і спрямованість цих злочинів. Тричі російські комуністи намагалися поставити на коліна українську націю. Вирвали з її лав 15,5 млн. життів, але щоразу вона відроджувалася і давала бій комуно-радянському режиму.
Московська політика як така є коренем нашого лиха. І якщо ми будемо з цим злом загравати, розмінюючись на газ, нафту, ліс-кругляк, ми ніколи не дійдемо до розуміння, до якого прийшла кожна успішна нація, - власної ідентичності. Чому сьогодні йде війна на Сході України? За ідентичність. Сатанинство, яке розгортається у наших опонентів навколо теми Голодомору, невипадкове. Бо пам’ять - це невід’ємний компонент національного усвідомлення України.
- Колективна, національна пам’ять відіграє важливу роль у житті кожного народу, - зауважив у своїй промові глава ПЦУ митрополит Епіфаній. - Вона зберігає нашу ідентичність, формує нашу цілісність. Національна пам’ять допомагає нам вчитися на прикладах і помилках минулого. Голодомор-геноцид 1932-1933 років, інші штучні голоди, які Україна пережила у ХХ ст., - це жахливий злочин комуністично-більшовицької тоталітарної держави, правду про який старанно приховували і викривляли протягом багатьох минулих десятиліть. Ця правда викривала всю людиноненависницьку сутність тоталітарної більшовицької ідеології та держави, яка на її основі була збудована. Правда про мільйони замордованих була неспростовним свідченням того, що Радянський Союз - справжня імперія зла, тюрма народів, яка неодмінно має бути зруйнована і засуджена.
Голодомори змушували українців УРСР замовкнути, але не змогли стерти з їхньої пам’яті страшні спомини про ті страшні роки. Зі здобуттям Незалежності голоси свідків зазвучали на повну силу. Однак щороку серед нас залишається їх дедалі менше, і ми втрачаємо особливий людський зв’язок із цією історією. Важливо лишається зберігати кожен голос, поновлювати його звучання знову й знову. Ми пропонуємо послухати й почути голоси свідків, які несуть нам історію тих темних днів. Вони покликані нагадати нам ціну нашого життя і нашої країни, Незалежності й ціну її втрати.
"Діла давно минулих днів"
Про «Діла давно минулих днів» 7 жовтня 2003 року розповідала ветеран праці, колишня вчителька Полтавської середньої школи-інтернату Ніна Василівна МАЖАЄВА, спогади якої збереглися в особистому архіві автора цієї публікації.
….Відшуміло буремними подіями 20-те сторіччя. Але події, що так відбилися на долі цілого покоління, й досі хвилюють українців, бо головний тягар свавілля ліг на Україну.
Ось і в нас у родині про «діла минулих літ» пошепки розповідала мама, якій, до речі, іде 90-й рік, але ті страшні події вона пам’ятає чудово. Був у неї дідусь Микола Федорович Карась, який жив великою родиною у хуторі Криничному. Родина мала землю, але найманою працею не користувалася. Обходилася своїми силами, бо в сім’ї росли сини: Давид, Микола, Гнат, дочки: Тетяна, Пріська, Анюта, Марія.
Давид і Гнат були одружені і відділені, але в період колективізації налетіли в їх двір «активісти» і в родини все відібрали.
Дідуся з бабусею арештували, з ними й 14-літнього Миколу і вивезли на Вологодщину. Вивантажили в лісі, обгородженому високим парканом, і ганяли напівроздягнених та голодних на тяжку фізичну роботу, а саме: сплавляти ліс, а годували так, щоб померли всі, але не в один день, щоб жили до другої партії арештованих, що час від часу сюди підвозили. (Мерців не хоронили, а просто скидали в ями, які весною закидали землею).
Так от від тієї «худої» пайки бабуся відривала трішки хліба і потай сушила сухарі. А одного дня, у вихідний, коли варта була не така пильна, Коля пішов у туалет, що стояв неподалік огорожі, звідти переліз через паркан з тими сухариками і пішов на захід, де лісом, де під’їде поїздом, і так дістався аж у Верхню Терсу, де була замужем сестра Пріська.
В кущах діждався вечора, а як сім’я лягла спати, тихо, щоб не почули сусіди, бо ж дати прихисток «ворогові народу» - то кримінал злісний, постукав у заднє вікно хати.
На питання «Хто там?», попрохав, щоб відчинила, бо це він – брат Микола. Сестра, зойкнувши, відчинила двері і побачила очі, що горіли голодним блиском, шмаття одягу, брудне і вошиве.
До ранку обмила, обчесала воші і заховала брата на печі за занавіску. А, коли відгодувала, дістала якісь довідки в сільраді, де секретарем був далекий родич, що мав людську душу, а не був «Павликом Морозовим». З тими довідками Микола дістався Юзівки (тепер – Донецьк), там улаштувався на роботу. Працював, як працювали «куркулі» - ходив «в ударниках».
Пізніше отримав непридатний до обробітку шматок землі, побудував хату і посадив садок. Працював так, що мав нагороди і був шанованою людиною, про що свідчив багатолюдний похорон.
За що...
- Жахливий час сталінських репресій відчувається й до наших днів, - розповідала 7 жовтня 2003 року Н. В. Мажаєва. - Розкидані по світах діти, онуки тих, кого замучили, закатували, розстріляли по гулагах, катівнях. Ось одна з багатьох історій.
…Жив на нині неіснуючому хуторі Вітри Запорізької області Ілля Савелійович Лісечко. Мав бричку і коня, дружину і троє дітей. Арештували. Дружина, щоб врятувати дітей, відмовилася від чоловіка, батька дітей, через газету (тоді це модно було). Ілля від стресу (нервового потрясіння) помер. А дружину з дітьми вивезли зимової ночі в балку біля хутора Рівного, викинули в сніг. Хату забрали.
Брела вона у Верхню Терсу, тягнучи тих дітей. Одне на руках грудне, а двоє вчепилися за її спідницю. Йдучи через ставок, зупинилася біля ополонки з наміром кинути в неї грудного. Сили не вистачило. Не вкинула.
Дісталася до Юзівки, де влаштувалася мити посуд в робочій їдальні. Недоїдками годувала дітей і сама вижила. Потім була Чечено-Інгушетія. Жила там, а діти, як виросли, жили хто в Німеччині, хто у Львові. Померли, далося взнаки важке дитинство. Брат, старший Іллі, Нестор, теж помер на засланні.
Знищили цілий рід трударів, господарів. Відповіді на питання «За що?» немає.
Автор: Іван КУШНІРЕНКО
