Став капеланом за покликом серця та Бога: мешканець Запоріжжя Олександр Вівчар пішов на службу, аби рятувати душі наших захисників. Протягом 9 років він надає бійцям пастирську опіку та активно займається волонтерством. Про те, чому на фронті немає атеїстів, та справжні дива, які там трапляються - читайте у матеріалі.
Шлях допомоги у 9 років
Запорожець Олександр Вівчар обрав шлях капелана ще у 2014-му році. Тоді він став волонтером-капеланом, підіймав бойовий дух наших воїнів під Запоріжжям. Та мирне життя виявилось не для нього. Вже менш ніж за рік, після подій в Іловайську, він долучився до 56-ї бригади та пішов в зону АТО.
"Тоді ми шукали, де розмістити батьків полеглих воїнів в так званому Іловайському котлі. Вони приїжджали для ДНК-експертизи, аби визначити, хто чий син, та забрати рештки. В мене тоді серце защемило, і стало так ніяково від того, що я тут, а хлопці там, і від мене такої повноцінної допомоги нема".
В зоні АТО, а потім ООС Олександр був з 2015-го по 20-й рік. Сьогодні він продовжує виконувати свою місію та допомагати бійцям на волонтерських засадах. Капелан об'їздив чи не всі населені пункти зони бойових дій, яких можна було дістатися - від Запоріжжя до Сєвєродонецька.
"Я возив все, що тільки можна було дістати. На початку 14-го року то були "Дубки", адже тоді ще не було форми. Нам вдалось одягнути два батальйони. Зараз волонтери допомагають з генераторами, дронами та приладами нічного бачення, греко-католицька церква допомагає з їжею. Хлопці на фронті дуже радіють смаколикам".
Квадрокоптери та тепловізори то є зараз одною з найбільш нагальних потреб, зазначає Олександр. Разом з батальйонами вони підписали 5 прапорів, які зараз знаходяться на аукціоні в Брюсселі. Всі виручені кошти підуть на військові потреби.
Загалом за весь час війни капелан відвідав понад 2,5 тисячі захисників. На жаль, багато хто з хлопців мають ознаки посттравматичного синдрому, зазначає Олександр. І його мета - зробити все можливе, аби запобігати його розвитку.
"Коли я бачу ці перші симптоми у своїх побратимів - ну дуже хочеться їм допомогти, дуже хочеться їх розрадити, дуже хочеться побачити в їхніх очах ту іскорку віри, надії, любові, яку вбивають всі ці розриви бомб, снарядів, мін. Від нас залежить, як ми будемо служити нашим хлопцям як капелани, від людей залежить наскільки їхні молитви за них будуть щирі та відкриті".
На фронті іноді трапляються справжні дива
Війна - це такий час, у якому дуже важко щось передбачити. Іноді ситуації просто виходять з-під контролю. Ще на початку повномасштабної війни, 1-го березня минулого року пан Олександр разом з капеланом Олегом Зубом потрапили в полон до росіян. Тоді вони їхали до Маріуполя, аби так само передати харчі та ліки, проте до пункту призначення вони так і не дісталися. Капелани не знали, що місто вже оточили війська загарбників. Біля села Нікольського вони потрапили під обстріл. На лобовому склі їхньої машини досі залишився слід від ворожої кулі.
"Це були так звані ДНР-вці, вони й взяли тоді нас в полон. Виводили в поле, клацали затворами, погрожували вбити... Олег ще казав одному з них: “не бери гріх на душу, ти ще молодий”. Такі згадки залишаються в пам'яті назавжди".
Капеланів звільнили наступного дня. Вони називають це справжнім дивом. І такі дива трапляються скрізь, розповідає Олександр. Він згадує розповідь одного з бійців. За його словами, він став вірити після того, як біля нього в землі застрягли 4 міни і не розірвались. Інший військовий залишився живий завдяки томику Нового заповіту, який хлопець носив у кишені біля грудей - куля застрягла у ньому, не діставши тіла.
"Я дарую Заповіт кожному військовому, і вони охоче його приймають. Загалом на 9-му році війни визнання капеланського служіння значно стало більшим. І звернення хлопців, і щирість в стосунках з ними значно кращі, ніж були у 16-17 році".
На війні немає атеїстів
Олександр розповідає, що там, на фронті, за весь час свого служіння він майже не зустрічав тих, хто б абсолютно не вірив у Бога. Під час жорстоких обстрілів всі так чи інакше подумки звертаються до вищих сили з проханням про допомогу.
"Запеклих атеїстів я зустрічав дуже мало - мені достатньо пальців однієї руки. Коли ми молились з хлопцями, а поруч по нас працювали "Гради", всі казали "Господи, спаси". І питання про те, хто якої конфесії, ну взагалі не виникало. Один, пам'ятаю, був мусульманином, але коли були обстріли - він казав мені "помолімося". Я молився, і він підтримував. Війна так чи інакше єднає всі конфесії".
Виїжджаючи туди, відбуваються сповіді, каже капелан. Хтось відчуває, що йому треба виговоритись, вилити душу. І бачачи в капелані того священника, його авторитет, який приїхав на "нульову" позицію, хочеться просто розповісти про те, що на серці.
"Один боєць показав мені свої обереги - ікони, хрестик, образ богоматері. Він чекав від мене відповіді, чи достатньо цих атрибутів для захисту. Але ж Бог має бути у серці. Звісно, атрибути - обрядові речі, які 100% захисту не дають. А от слово, яким ти звертаєшся - то потужна сила".
Не аби яку наснагу та віру у перемогу дає саме завзятість, стійкість та мужність наших хлопців, зазначає Олександр. Кожного дня вони спільними зусиллями з рештою українців наближають нас до перемоги.
