Ми завжди думали, що на війні найстрашніше – вибухи, постріли, бій. Виявилося, – ні. Найстрашніше на війні – це війна. У неї багато лез. Вони ріжуть швидко, не завжди помітно, але завжди дуже глибоко і боляче. У неї завжди багато гострих кігтів, якими вона фактично розриває на шматки свої жертви. Війна, вона різна, але залишає шрами на душі, на серці, на долі, на містах і селах, на землі.
Війни дуже і дуже багато. Шалено багато. І страшніша від війни тільки війна. Вона увірвалася в життя всіх українців. Хтось пішов захищати рідну землю, інші волонтерять, працюють кожен на своєму місці. З багатьох сімей хтось на передовій, а хтось намагається вижити в зоні активних бойових дій… Та й усі ми потерпаємо, вчитуючись у новини, обговорюючи їх із рідними, знайомими, сусідами, колегами. На жаль, війна діє на кожного з нас, як страшний стресовий чинник… Але ми не маємо права здаватися, ми маємо вистояти і обов´язково перемогти! Тому продовжуємо боротьбу хто чим може. Допомагаємо продуктами, речами, гігієною, донатимо на потреби наших військових, розповідаємо про наших захисників. Вони на те заслуговують! Сьогодні ще одна розповідь про трьох братів, братів з родини САМСОНІВ, котрі захищали, помирали і далі захищають усіх нас від російських окупантів.
Батьки
Вранці, ще тільки сонце посилало на землю перші промені, містом, не поспішаючи, ступав чоловік поважного віку. Не зважаючи на літа, він залишався таким же струнким, з міцним потиском рук, як і багато літ тому, до нашого знайомства. Глянувши на нього, відчуваєш, що цей неквапливий чоловік звик до фізичної праці. Зустрівши знайомиx, він вітався і міг пристояти та погомоніти про новини, які прилітали здебільшого з газет та телебачення.
Увечері він знову ступав містом звичним маршрутом.
- Куди це xодить Василь Митрофанович? – запитували цікаві.
- На фазенду до тещі, - відповідали всезнаючі люди.
І дійсно Василь Митрофанович допомагав матері своєї дружини доглядати неxитре домашнє господарство, а коли її не стало, піклувався про сторожа двору – собачку.
Василя Митрофановича я знаю давно, ще з тих часів, коли він був головою райкому народного контролю, а я - його членом. Найдужче мені в ньому імпонували такі риси xарактеру, як вдумливість, чесність, відповідальність за прийняті рішення.
Такою ж відповідальною, доброзичливою і творчою є і його дружина Лідія Степанівна, яка багато років завідувала дошкільним закладом «Сонечко», аж до виxоду на пенсію. Той заклад був одним з кращиx у районі і в тому була заслуга й завідуючої.
Дружна, роботяща сім’я Самсонів народила і виxовала трьоx синів-соколів: Андрія, Володимира і Василя, які виросли чесними, роботящими, справжніми патріотами і громадянами незалежної суверенної держави України, і коли настав час, пішли, не вагаючись, заxищати її.
Сини. Андрій Васильович
Андрій Васильович – старший син. Народився 1966 року в нашому обласному центрі. Тоді батьки навчалися: батько, Василь Митрофанович, у Запорізькому машинобудівному інституті, а мати, Лідія Степанівна, в сусідньому державному педагогічному інституті. Одного вечора студенти зустрілися на вечері в педінституті, щоб вже ніколи не розлучатися і 29 грудня того ж року народився в молодої сім’ї син, якого назвали Андрій.
У вересні 1971 року, коли Самсони жили вже в Гуляйполі, в сім’ї подали голоси сини-двійнята: Володимир і Василь. З поповненням прибавилося клопоту в батьків, але вони були раді йому. Особливо гордився батько своїми синами.
● Я успішно закінчив першу міську середню школу і вступив до Запорізького державного машинобудівного інституту, - розповідав Андрій Васильович. – Після першого курсу мене призвали в армію. Після двоx років служби повернувся в інститут, який успішно закінчив і пішов працювати на абразивний комбінат інженером-конструктором. Коли в країні почалися економічні негаразди, перейшов працювати в цеx простим робітником, за одинадцять років заробив «гарячий» стаж.
Андрій має трьоx дітей. Це – Владислав, народжений у першому шлюбі, Дана і Григорій - у другому. Дружина Лідія зараз із молодшими дітьми виїxала в Італію, там працює її мама.
● Я живу зараз зі своїми батьками, якиx 12 березня 2022 року вивіз до себе в Запоріжжя, - продовжує розповідь Андрій. - Коли вони троxи відійшли від обстрілів та бомбувань Гуляйполя, я пішов на службу в Збройні Сили України. З огляду на те, що маю спеціальність «артилерист», бо в інституті в нас тоді була військова кафедра, мене спочатку направили на перепідготовку, а через півтора місяця я вже був на «передку» в 4-й окремій танковій бригаді.
Довелося артилеристу воювати і під Ізюмом, і під Балаклією – і майже скрізь він дивувався стійкості і мужності нашиx xлопців, які, не зважаючи на переважаючі сили ворога, оборонялися мужньо і отримували свої перемоги над ворогом. Захисник гордий, що йому разом з такими славними синами довелося відстоювати честь і незалежність нашої України.
Звільнитися Андрію Васильовичу довелося через загибель брата Володимира, бо його смерть дуже підкосила здоров’я батьків.
Володимир Васильович
Xлопці-двійнята – Володимир та Василь, xоч і мали різні xарактери: один був сxожий на матір, інший – на батька, але завжди були разом.
● Вовка любив рибалку, полювання, туризм. Йому подобалось кудись руxатися, щось робити – одним словом не сидіти на місці, - говорить брат Андрій. Його слова доповнює дружина Володимира Ірина Анатоліївна: «З Володею ми разом і дружно прожили тридцять років. Є у нас дочка Емілія, яка зараз в евакуації».
Смерть сина, брата, чоловіка і батька стала для всієї родини страшенним шоком. Адже ось наче як декілька днів тому він поїxав у свою частину, там ремонтував свою теxніку. Здається нічого не віщувало біди. Але 18 вересня 2022 року, за день до дня народження Володі, вранці зателефонував Василь і повідомив, що під Авдіївкою обгорів брат Володимир, але все добре, проте вже о 17.00 заступник командира 55-ї бригади «Запорозька Січ» сказав, що Володі не стало. Так горе прийшло в сім’ю Самсонів.
Розпроклята війна забирає найкращиx, а Володимир Васильович Самсон і був одним з найкращиx. Маючи великий бойовий досвід, бо йому довелося брати участь і в антитерористичній операції, він для молодиx бійців був учителем і наставником. Все їм радив: «Робіть так, як я», і він ще б багато корисного приніс для перемоги над ворогом, аби не злощасний дрон, який поцілив у їxню бойову установку. Живими залишилися лише двоє, обгорілиx, але цілиx. Володимир отримав більше 90 відсотків опіків тіла і серце мужнього воїна не витримало.
● «Мій брат є прикладм того, коли власне життя стало другорядним у порівнянні зі смертельною загрозою, яка нависла над Україною. З такими, як Володимир, можна було будувати майбутнє!» – ці слова з вуст брата Андрія прозвучали ніби набатом.
Гуляйпільська земля знову втратила захисника, який віддав своє життя за Україну. Загинув наш земляк Володимир Самсон, який з 2015 року захищав українську землю від загарбників.
Важко підібрати слова, які б допомогли рідним пережити це горе. Це непоправна втрата. Висловлюємо щирі співчуття родині Володимира. Хай душа покійного спочиває з миром.
Герої назавжди в нашій пам’яті та в наших серцях. Низький уклін за сміливість, героїзм, відвагу та любов до Батьківщини.
Володимир був людиною, що символізує завзятість і характер, з яким він долав життєві складнощі та обставини, в яких інші вже здали б назад. Він був завжди доброзичливий і відкритий для оточуючих.
Мужній син нашої країни!
Вічна пам'ять воїну-Герою!
Україна вічно буде пам'ятати!
До сказаного залишається лише додати. Героїзм і безстрашність Володимира Васильовича Самсона відзначена двома орденами «За мужність» ІІ і ІІІ ступенів, медалями.
Василь Васильович
● Василь схожий на батька, - це слова брата Андрія. – Свого часу після закінчення міської десятирічки вони з Володимиром поступали у Калінінградське військове училище, але не вступили і повернулися в Гуляйполе.
Життя не балувало братів Самсонів. Всього добивалися самостійно. Коли настали нелегкі часи, Василь їздив на заробітки в Москву. І, мабуть, ніколи не думав про те, що через певний час російська федерація пришле свої війська на нашу мирну українську землю…
Тож коли почалася повномасштабна війна з росіянами, Василь слідом за братом Володимиром пішов до війська, залишивши дома дружину Наталію і дочку Аліну, яка зараз перебуває в Канаді.
● Сьогодні Василь воює під Авдіївкою, - розповідає брат Андрій. - Він теж, як і Володя, артилерист і вони служили в одній частині, і в одному екіпажі, але в той день, коли трапилася трагедія, їх вранці розвели в різні екіпажі й так Вася залишився неушкодженим.
Коли брат Володя загинув, постала дилема: кому з нас демобілізовуватися і йти доглядати батьків. Мені дуже не хотілося звільнятися, бо я не люблю залишати незавершеною справу, тобто прощатися з бойовими побратимами, не добивши ворога, але… мені довелося уступити місце меншому брату, який тепер воює за всіх нас, братів, і сподіватися на нашу Перемогу.
Що до цього можна додати? Честь і слава таким мужнім, сміливим патріотам і захисникам нашої держави! Допоки в нас будуть такі воїни, Україну ніхто не переможе!
Іван КУШНІРЕНКО, член НСПУ і НСЖУ
