До повномасштабного вторгнення Тарас Дунець працював у Надвірнянській міській дитячій клінічній лікарні. А в 2022 році добровольцем пішов захищати Україну від ненависного ворога, став військовим медиком і впродовж восьми місяців рятував захисників і захисниць у складі 76-го батальйону 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ імені Дмитра Вітовського, що обороняв наш Гуляйпільський напрямок.
У родині було багато медиків
Народився Тарас 20 травня 1974 року в Надвірній у звичайній українській робітничій родині. І був третьою дитиною після двох сестер, тому став улюбленцем, адже найменшенький, та ще й продовжувач роду. Що говорити? На руках носили…
З дитинства мріяв хлопець стати кадровим військовим, вступити до Суворівського училища, але мав туди йти після 6 класів і їхати з дому.
● Та батьки не погодилися на таке, тому закінчив уже 9 класів і пішов вчитися на медика, бо в родині було багато медиків, і серед друзів та знайомих також, - розповідає пан Тарас. – І, знаєте, жодного разу про це не пошкодував, бо професія рентгенолога, яку я вибрав, неабияк припала мені до душі. Улюбленою справою займаюся не один десяток років.
Його війна почалася на Великдень
Зранку 24 лютого 2022-го Тарас прокинувся і зазвичай пішов пити каву на балкон та читати новини. Щойно зайшов у Телеграм, як зрозумів, що війна прийшла в наш дім незваною гостею. Ввімкнув телевізор, почув президента й швиденько зібрався на роботу. Дорогою він вже все для себе твердо вирішив: йде добровольцем. Але зразу ж подумав, що треба підготувати до цього родину, мав їх залишити з якимось запасом. Тому зайшов у магазин, купив продуктів, що не псуються, зняв гроші з банкомату… Далі зайшов до свого племінника Олексія Морозова, начмеда Надвірнянської дитячої лікарні, котрий теж вже збирався на війну, обговорили деякі деталі й зголосилися якнайшвидше збиратися та ставати на захист держави.
● Вірите, страху якось не мав, був впевнений, що буду живий, - говорив Тарас Яремович. – І 25 лютого разом зі своїм колегою Володимиром Веселовським ми пішли добровольцями. До речі, Володимир ще залишається на війні й рятує життя нашим захисникам, служить в 10-й гірській штурмовій бригаді, а Олексій Морозов – списаний в запас через поранення. Не було думок і ховатися, бо військовий на фронті, не той, кого догнали та вручили повістку. Це має бути свідомий вибір кожного. Людина, яка воює, має бути мотивована. Якщо людину зловити і поставити в окоп, то її треба прив'язувати, умовно кажучи. З цього окопу вона побіжить. Такі висновки я зробив впродовж служби у лавах ЗСУ. І якщо це було менш помітно у 2022 році, то зараз це дуже сильно помітно. На початку війни особливу роль зіграли добровольці, тероборонівці, які не дали знищити нашу державу, нашу ідентичність, незалежність. Вони практично голими руками зупиняли ворога.
25 лютого Тарас вже був на полігоні, разом з іншими добровольцями жив у гуртожитку, чекав допоки зберуть і сформують їхній 76-й батальйон. Тим часом хлопці проходили курси, які вели американські спеціалісти, і вчилися тактичної медицини та іншому, що потрібно на фронті.
● 26 квітня 2022-го, на Великдень, ми виїхали в зону бойових дій, - згадує пан Тарас. – Спочатку були в Дніпропетровській області, потім у Донецькій, а з червня – в селі Успенівці Пологівського району (у нашій Успенівці, авт.). Там і ніс службу до кінця вересня 2022 року. А далі, після 8 місяців служби, звільнився в запас із Гуляйполя за сімейними обставинами. За цей час набрався багато досвіду, емоцій, як позитивних, так і негативних.
- Можливо є приклади?
- Так. Просуваючись на фронт, заїжджали в мирні міста, обласні центри і бачили багато чоловіків, гарно «упакованих», здорових, фізично загартованих. Вони мирно пили каву, палили, говорили російською, обурювалися цією війною, але не поспішали захишати своє: місто, родину, державу. Скажу чесно, був також неприємно здивований, що в Запорізькій області майже всі говорять російською. І, наприклад, у Донецькій області нас сприймали краще, ніж на Запоріжжі. Такі речі, знаєте, дуже ображають. І ще згадався один випадок, коли бабуська, знаходила нас, медиків, розповідала, що її донька виїхала, страждає, в неї немає коштів на існування, просила, аби ми скинули їй на картку. Ми пожаліли нещасну, поспівчували, скинули кошти, а через певний час нам прилетіла «подяка». І таке траплялося.
- Що було найважче на війні для Вас?
- Почну з особистого. Непростим було спілкування з рідними. Одного разу в Донецькій області я мав нагоду поспілкуватися з рідними по відеозв´язку. Спілкування було тепле, приємне, але потім ну дууууже важко відчував себе морально. Більше на відеозв´язок я не виходив. Далі. Особливо важко на фронті переживати втрату побратимів. Людина запрограмована переживати за близьких. Кожного шкода, ти за кожного переживаєш. Людина, котра спить поруч з тобою і ти з нею провів багато часу і вона гине на війні – це особливо тяжко. Був такий випадок. Одного разу, коли ми зварили борщ, заїхали побратими, ми посмакували, поговорили і вони довго сиділи, наче б то не хотіли їхати, наче щось відчували. На другий день, а саме: 22 липня 2022 року рано-вранці дві ворожі ракети поцілили в приміщення ангару сільгосппідприємства, в якому перебували наші захисники. Внаслідок чого відразу загинули семеро добровольців. Ми розбирали ті завали, діставали тіла. Це дуже сумно, страшно і зовсім не по-людськи. Так просто не повинно бути. Але у нав´язаної нам війни свої правила і закони. Вчора ти бачив цих хлопців, їв з ними борщ, а сьогодні вже їх немає — це особливо тяжко.
- А яка мотивація на фронті?
- Ну, звичайно, не гроші. Мотивує розуміння того, що я захищаю своїх рідних і близьких від усього, що несе за собою росія та її армія. Зараз точно не час розслаблятись. А ще мотивують ті, хто загинув у цій війні, захищаючи нас. Кожна їх смерть має бути омита кров‘ю ворогів. І не можна зупинятись, допоки ворог не буде знищений. Ми винні їм перемогу.
- Хто чекав Вас удома?
- Чекав батько, хоча йому до останнього не говорили, що я на війні. Він знав, що я на полігоні навчаю хлопців тактичній медицині. Чекали дружина, син і сестра. Вони молилися за нас і ми це відчували. Дружина передала мені збірник молитов «Охоронне правило» і я щоранку його читав. Дехто з хлопців скептично ставився до цього, але, вважаю, що саме віра й молитва допомогли вижити у важких умовах війни.
- Чи сподобалося Вам Гуляйполе, його люди?
- У Гуляйполі був недовго, побачив визначні місця, пам´ятники, відвідав історичний ареал міста. Місто дуже чудове. Прикро, що його руйнують майже щодня. Але воно продовжує жити та боротись і дихати вільним степовим повітрям, адже Гуляйполе - місто людей, які знають ціну свободи. З людьми поспілкуватися не мав нагоди.
- Як Вам після фронту?
- Відверто скажу, що непросто. Тому я досі в одязі надаю перевагу військовим речам; прокидаюся о третій ночі, бо на війні о цій порі майже ніколи не спали, з огляду на те, що саме в цей час завжди були обстріли. Війна мене не відпускає. Відразу після звільнення, почав займатися волонтерством, адже мав щире бажання підтримувати побратимів тим, чого їм там бракувало. Спочатку збори йшли важко, опускалися руки, а потім почали допомагати друзі, знайомі із закордону, містяни, священнослужителі. Так, за цей рік вдалося закрити збори на понад 12 дронів, 5 генераторів, 3 станції екофлоу. Я вже не говорю про маскувальні сітки, одяг, медицину, гігієну, смаколики. Дякую всім, хто долучається до допомоги, а особливо заступнику голови Всеукраїнської спілки офіцерів України Михайлу Ноняку, котрий закриває левову частину наших зборів.
Підсумовуючи для себе рік, що минув, розумію, що прожитий він не даремно: отримав понад 30 годин особистих навчань з домедичної допомоги; понад 200 годин передавав знання підростаючому поколінню. Щиро вірю в те, що знання, отримані учнями, принесуть свої плоди. І якщо хоча б одне людське життя буде врятоване завдяки цим знанням, то вважатиму, що я прожив життя не даремно. Дякую Богу, ЗСУ та побратимам за вчасно підставлене плече і за ще один прожитий рік.
- Про що мрієте, що побажаєте українцям у році новому?
- Найперше, це мрію про справедливий мир в Україні. І це не тільки моя мрія, а й прагнення всіх, хто бажає щасливого та спокійного майбутнього для нашої країни. Нехай ця мрія стане реальністю, і Україна знову зацвітає в мирі та злагоді. Щиро мрію продовжувати допомагати побратимам, котрі повертаються з фронту і потребують неабиякої підтримки. Нині зайняв нішу в тактичній медицині. За донати навчаю і безплатно, так і рухатимуся далі.
Бажаю процвітання нашій державі і поваги до хлопців. Вірю, що в поточному році все зміниться на краще. Сьогодення — це час єдності, співпраці та розуміння. Пам’ятаймо: ворог хоче, щоб ми сперечалися, роз'єднувалися, втрачали віру. Не дамо йому такого шансу. Ми сильніші разом, і разом ми вистоїмо! Все буде Україна!
