Війна змінює все: міста перетворюються на руїни, люди втрачають домівки, але найстрашніше – коли діти залишаються без родини. У цей вир подій потрапило подружжя Калашник із Гуляйполя. Вони втратили спокійне життя, та натомість отримали найбільший дар – можливість стати батьками для дітей, яким так бракувало любові.
"Ми з чоловіком завжди мріяли про велику родину, але не знали, як саме це станеться. Господь вирішив усе за нас", – з теплом в голосі говорить Оксана.
Це історія про силу людського серця, про віру, яка веде крізь темряву, і про те, що справжня родина – це не тільки кровні узи, а передусім любов та підтримка. Коли серце сповнене любові, воно здатне творити справжні дива!
Дорога, що привела до великої родини
Подружжя Калашник жили у рідному Гуляйполі. Юрій працював газоелектрозварювальником, а Оксана – продавчинею, потім почала освоювати навий напрям – масаж. Будували своє життя, і здавалося, що все йде своєю чергою. Проте війна змінила всі плани. З початком повномаштабного вторгнення, подружжя залишилося в рідному місті, допомагали військовим, варили їжу, підтримували як могли.
"Нам не було чого боятися – ми були лише вдвох", – пригадує Юрій.
Та коли виникла загроза для племінників, вони швидко вирішили – треба виїжджати. Так подружжя разом з дітками опинилися у Васильківці.
"Якийсь час було важко. Я потрапила під мінометний обстріл, який залишив у моїй душі страх, ночами навіть чула вибухи у снах", – з тривогою розповідає пані Оксана.
Оксана та Юрій не мали власних дітей, але Бог подарував їм маленьку прийомну доньку Олю, яку вони виховували з любов'ю та як рідну. Нині Олі – 23 роки, проживає у місті Тернопіль, зі своїм майбутнім чоловіком. Дівчина закінчила Києво–Могилянську академію та наразі працює перекладачем та репетитором англійської мови.
Подружжя Калашник
Після початку війни все змінилося – страх, втрати, переїзд... Але замість того, щоб впасти у відчай, вони зробили вибір – подарувати дім дітям, які залишилися без батьків.
"Ми ніколи не мріяли про велике багатство, але завжди хотіли дати комусь тепло і любов", – ділиться жінка.
Оксана не раз замислювалася, звідки бере сили. Відповідь для неї очевидна – віра у Бога. Адже життя перевернулося, довелося тікати від війни, саме молитва давала їй спокій. Коли в їхню родину прийшли діти, вона ще більше утвердилася у своєму покликанні.
"Якби не Господь, я б не витримала всіх цих випробувань. Я просила у Бога мудрості, аби прийняти правильне рішення, і сили, щоб не зламатися. І Він відповідав – через людей, через події, – зізнається вона. – Це не ми вибрали їх – це Господь довірив їх нам. І якщо Він дає випробування, то дасть і силу пройти його".
Діти, яких послала доля
З часом подружжя Калашник влаштувалися у Васильківці, почали життя з чистого аркуша. Оксана працювала масажисткою, а Юрій – газоелектрозварювальником. Все йшло своєю чергою, але щось у серці було невтамованим.
"Після чергового обстрілу, де загинуло багато людей та діток, ми з чоловіком почали говорити про дітей, що залишилися одні. В душі народилася маленька мрія – ми маємо дати діткам дім, – згадує Оксана. – Вночі я часто переглядала анкети діток, які залишилися сиротами та тихенько собі плакала, у мене за них боліло серце".
Якось у липні на сеанс масажу до Оксани прийшла жіночка із сільради, засмучена, мовчазна.
"Я була справді здивована, адже ми з нею завжди розмовляли, сміялись, тому одразу спитала, що сталося. Вона відповіла, що немає куди подіти двох дівчаток. Я навіть не замислювалася і одразу сказала, що ми заберемо, – зі сльозами на очах розповідає жінка. – Під час розмови я подзвонила чоловікові, розповіла усе і він теж одразу погодився забрати цих дівчаток".
З часом подружжя дізналися, що дітей не двоє, а семеро. На той момент старші дітки відпочивали у санаторії.
"Все буде добре, – з усмішкою сказав Юрій. – У нас шестеро племінників – потягнемо!".
Подружжя пройшли курси та почали процес оформлення необхідних документів.
Народження справжньої сім’ї
"У нашому домі з’явилася перша – трирічна Даша. Вона боялася, ховалася, але пішла на руки до чоловіка. Після обіду привезли тримісячну Софійку – вона просто мирно спала в автокріслі, – з тривогою розповідає Оксана. – Весь наступний тиждень село допомагало нам облаштуватися. Люди приносили все: коляски, памперси, їжу, одяг – ми з чоловіком навіть не вірили, що так буває!".
Через три місяці Оксана поїхала до санаторію в Косово, щоб забрати інших діток.
"Найменший з них, семирічний хлопчик, обійняв мене і прошепотів «Мамо, ми тебе так довго чекали…». Я відчула, як щось всередині мене розірвалося від болю і любові водночас", – ділиться Оксана.
У родині Калашник семеро дітей, яких об’єднала не тільки спільна доля, а й безмежна батьківська любов.
Діана, 17 років – навчається в 11 класі, готується до НМТ та обирає майбутню професію. Володимир, 16 років – прагне стати газоелектрозварювальником, як батько та активно переймає його вміння. Данило, 12 років та Матвій, 10 років – допитливі й енергійні брати, які завжди разом. Саша, 7 років – мрійливий та життєрадісний. Даша, 3 роки – сонечко родини, сповнене ніжності. Софійка, 9 місяців – символ нової надії та щасливого майбутнього.
Юрій та Оксана прививають діткам сімейні традиції та цінності: щонеділі ліплять пельмені, субота – день для Бога і поїздок до церкви та індивідувальні графіки обов’язків для кожної дитини.
"Дітки змінюються – стають спокійнішими, щасливішими. Вони навчилися молитися, їздять до церкви. Я хочу, щоб вони росли добрими, вірили у Бога, знали, що вони не самотні у цьому світі", – додає пані Оксана.
Мрія, яка веде нас далі
Нині родина Калашник всі разом переїхали у Підгородне, що на Дніпропетровщині. За державною субвенцією родині надано житло. Фундація Олени Зеленської, допомогла багатодітній родині. Було виділено кошти для облаштування будинку меблями та новою технікою. Команда Фундації передала родині Калашник зарядну станцію, іграшки та гаджети для навчання.
"Ми мріємо повернутися додому, до рідного Гуляйполя, коли війна закінчиться, привезти туди наших дітей, показати їм, де наше коріння. Ми більше не просто чоловік і дружина – ми стали батьками для сімох дітей. І це – найбільше щастя, яке подарував нам Господь", – говорить жінка.
Ця історія – про людей, які не побоялися взяти на себе відповідальність за дитячі долі. Вони не просто дали їм дах над головою – вони подарували справжню сім’ю. Дивлячись на теплі усмішки дітей розумієш, що вони вже знайшли своє щастя – у родинному затишку, у словах підтримки, у любові, яку отримали від тих, хто став для них справжніми батьками.
"Доля послала нам цих дітей, і ми зробимо все, щоб вони були щасливі", – підсумовує Юрій.
Мощенко Юлія, університет митної справи та фінансів.
