Солдат Анатолій ПАВЕЛЬКО, позивний «Молдаван", загинув 1 квітня 2022 року в бою з російськими окупантами біля селища Роздольне, що на Донеччині. Воїну було 39 років.
Веселий, допитливий, моторний
Анатолій народився 8 вересня 1982 року в робітничій родині Володимира Андрійовича і Наталії Петрівни Павельків у місті Гуляйполі. Навчався в міській середній школі №2, а опісля закінчив Бердянський інститут підприємництва. Під час навчання у виші брав активну участь в команді КВК.
● У дитинстві Анатолій був дуже непосидючий, допитливий, моторний, частенько собі й руки-ноги ламав, і коліна збивав, - розповідає його кума Ольга Семенюта. – Він - друг мого чоловіка і жили вони по сусідству. Тому з дитинства дружили. Мій чоловік до сих пір пам´ятає, які в них були іграшки, в які ігри вони любили гратися. А Анатолій, коли перебував у нас в гостях, завжди весело сміявся, і любив розповідати про своє дитинство. Особливо цікавою була розповідь про те, як його малого, аби він не втрапив ні в яку халепу, батьки вимушено «прив´язували», доки самі займалися будівництвом будинку.
Повернувшись з навчання, хлопець працював економістом у Державній казначейській службі в районі, далі - провідним спеціалістом. У вільний від роботи час дуже любив грати в футбол. У гуляйпільській футбольній команді завжди захищав ворота. А ще тихими мирними вечорами любив посидіти з вудкою біля річки. Футбол і рибалка - його найулюбленіші заняття.
● А взагалі, Анатолій був щирою людиною, добрим товаришем, вірним другом, - продовжує Ольга. – На всіх заходах він був лідером, таким собі «заводілою», міг будь-кого розвеселити, заспокоїти, в чомусь переконати. Не за віком був мудрим і поміркованим. Він понад усе любив дітей. Можливо саме тому мав трьох похресників: двох хлопчиків і одну дівчинку, нашу Маргариту. А діти, відчуваючи його любов, мало не залазили йому на голову, бо він дозволяв їм буквально все. Грався з ними, годував, коли були маленькі, дарував подарунки, ніколи ні в чому не відмовляв. Гірко про нього розповідати в минулому часі… Просто не віриться, що його вже майже два роки немає з нами. Чому доля така несправедлива…
Патріотизм у нього зашкалював
Ніколи раніше Анатолій себе військовим не вважав, бо він був людиною Миру. Проте залишатися байдужим, стояти осторонь теж не міг.
«Або ти захищаєш рідну землю від агресора, або стелиш займанцям-окупантам під ноги червону доріжку… Немає нічого страшнішого, ніж сліпа до чужої біди душа, глухе до прохань про допомогу серце і німа байдужість», – таким був життєвий принцип Анатолія Павелька – нашого земляка-Героя-захисника.
І коли почалася війна на Донбасі у 2014 році, то він, залишивши роботу у військкоматі, брав участь в АТО. Згодом таки повернувся до РВК, а вже
під час повномасштабного вторгнення, знову взяв до рук зброю, щоб стати на захист України.
«Зараз треба всім стати на захист нашої землі й нашого багатостраждального народу. І треба неодмінно перемогти. Іншого шляху просто я не бачу, - сказав Анатолій. – Від нашої Перемоги залежить майбутнє України».
Спочатку навчав бійців у Запоріжжі, а потім воював у складі 6-го окремого стрілецького батальйону Збройних Сил України.
● «З перших днів війни, «Молдаван» відрізнявся своєю патріотичністю. У нього – душа справжнього українця-патріота, - зазначали побратими. – Він завжди намагався бути першим. Був найкращим. Був справедливим. Користувався неабияким авторитетом. Ніколи не забудемо його слова: «Авторитет набувається роками, а втрачається за лічені хвилини». А ще постійно повторював: «Все буде добре!». Дуже багато хорошого зробив Анатолій для всіх своїх побратимів…»
Родина, родина – від батька й до сина
До останніх днів свого життя Анатолій, будучи єдиною дитиною в родині, зберігав синівську любов і шану, стверджуючи: «Батьки – це святе!» Постійно звертався до батьківських порад: «Дивись, синку, щоб не помилився у виборі життєвої дороги. Люби Україну, люби свою землю, бо вона любить роботящі руки, шанобливе до себе ставлення. Пам’ятай це!” Згадував і мамину теплу долоньку, якою пестила сина. Вона значила для Анатолія більше, аніж слова… Він за всіх обставин піклувався про батьків і не хотів їх розчаровувати й засмучувати. Коли йшов на війну, то дуже хвилювався за маму, як вона сприйме його вибір. І про те, що він вирішив йти захищати Україну, мама дізналася, коли син вже був там, у самому пеклі.
● "Найбажаніша мрія мого сина – створити сім´ю, але він не встиг… Він не встиг почути вальс Мендельсона. Не встиг почути дзвінкий сміх своїх майбутніх дітей. Моїх майбутніх онуків... яких ніколи, ніколи, ніколи не буде. Хоча обіцяв мені, що от, після війни... Не буде... вже ніколи не буде... Тебе забрали у нас, сину. Тебе і все, все, все... Залишились тільки наші скривавлені душі. І люта, безмежна, всеосяжна ненависть до тих, хто в цьому винен", – сказав батько воїна.
«Може ми більше не побачимось…»
Десь за пів року до початку повномасштабного вторгнення Анатолій передбачав, що буде війна. Він так про це і говорив. Кажуть, що інколи людина відчуває своє майбутнє. Ось мабуть Анатолій теж відчував щось недобре. Тому об´їхав усіх своїх кумів і похресників.
● Якось він приїхав до нас у гості й сказав, що війна буде неодмінно і що він приїхав попрощатися, бо невідомо чи ще побачимося, - зі сльозами, великим болем і смутком розповідала кума Ольга. – «Я до всіх навідався, бо не знаю, чи зустрінемося ми з вами ще, чи побачимося, невідомо, де ми всі будемо. Всіх вас люблю і сумуватиму за вами…», - тільки і сказав. А ще подарував своїй хрещениці, нашій Маргариті, свій шеврон. На жаль, коли ми нашвидкоруч збиралися виїжджати, то він залишився вдома. Так і лежить у шухлядці… Шкода всіх хлопців, котрі загинули, захищаючи нашу країну і нас від російських окупантів…
Гуляйполе не забуде…
«У нашу Україну прийшла страшна біда – війна! Всі від малого до великого почали допомагати: хто – малюнками, хто – подарунками, а хто – взявши автомат, під свист куль та «Градів» відправився на фронт. І серед них був наш земляк Анатолій Павелько.
«Я не можу не піти… Хто, як не ми, захистить наших дітей, жінок і матерів? Вони понесуть відповідальність за кожну пролиту сльозу, за кожну понівечену долю, за кожну скривджену дитину, за біль і втрати кожного громадянина!», - говорив захисник-гуляйпілець.
Взявши до рук кулемета, Анатолій обороняв спокій наших родин. Та війна – дуже жорстока, вона забирає найкращих. У тяжкому нерівному бою, коли сили противника переважали втричі, ворог з тилу вдарив бронетехнікою, і заклятий уламок потрапив прямо в серце воїну. Шановний герою, ти завжди будеш у наших серцях та вже в Небесному полку охоронятимеш спокій України. Легких хмаринок, земляче! Гуляйполе та вся країна не забуде тебе! Спочивай з миром…», – зазначили в Гуляйпільській громаді.
Анатолій був люблячим сином, чесною порядною людиною, готовий завжди без вагання прийти на допомогу…
Посмертно солдат Павелько Анатолій нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Поховали захисника на Кушугумському кладовищі біля Запоріжжя.
В Анатолія залишилися батьки.
Анатолій Володимирович увійшов в історію сучасної України. Він і тисячі таких як він – символи боротьби з росією. Ця боротьба триває ось уже два роки. Відважні герої на землі, в повітрі й на морі захищають нас від рашистів. Дякуємо кожному з них і шануємо пам´ять всіх, хто віддав своє життя за Україну. Пам´ятаймо, якою ціною дається нам Перемога!
Сумним набатом звучать слова: «Герої не вмирають!» Вони просто перестають бути поруч. Відлітають… Тихенько і не попрощавшись… Герої стають зірочками на небі, нашими янголами-охоронцями. Вічна слава ГЕРОЯМ-захисникам!
Тамара БОРТ
