Це справжня трагедія, коли на війні гинуть наші захисники, які ще не встигли повністю відчути смак життя й насолодитися ним повною мірою. Але війна забирає їх, не даючи шансів на те, щоб здійснити свої мрії. Це боляче, бо за кожним таким смертельним випадком ховаються історії, які ніколи не будуть розказані. Тому кожна втрата на війні - це не просто смерть солдата, це обірвана історія життя людини, яка мала так багато дати світу.
Андрій Васильович Пурик народився 13 листопада 1981 року в місті Гуляйполі, що на Запоріжжі. З самого дитинства він був звичайним хлопцем, ріс практично в мене на очах. Був добрим, щирим, товариським, працьовитим хлопчиком, ніколи нікого не ображав. Андрюшка рано втратив маму, а згодом і батька. Тому життя його особливо не балувало і було доволі нелегким.
Після закінчення школи він обрав для себе технічну професію - вступив до профтехучилища, де отримав спеціальність тесляра. Йому завжди подобалася робота руками, і, можливо, саме це прагнення до створення чогось надійного і міцного стало його життєвим кредо. Закінчивши училище, він відслужив строкову службу в Збройних Силах України, заклавши таким чином основу для майбутнього служіння рідній країні.
Після демобілізації Андрій повернувся додому і розпочав трудову діяльність в місцевому сільськогосподарському підприємстві, а згодом на Пологівському МЕЗі, де працював декілька років, роблячи свою справу з відданістю й відповідальністю. Проте, в 2020 році, коли економічна ситуація в країні погіршилася, Андрій був змушений шукати нові можливості. Він разом із родиною переїхав до села Гора на Київщині, де почав працювати на місцевому заводі. Тут йому допоміг рідний брат Олександр, і разом вони змогли забезпечити родину, в якій було чимало турбот - у Андрія була дружина та донька, яких він щиро любив і які стали для нього основною мотивацією для всіх його зусиль.
Наприкінці 2024 року, коли війна забрала багато життів, а на Сході України точилися жорстокі бої, Андрій не зміг залишитися осторонь. Його серце відгукнулося на заклик захищати рідну землю. У грудні 2024 року він отримав повістку і повернувся до армії, цього разу - вже як солдат. Після проходження навчання, Андрій став стрільцем-снайпером у мотопіхотному батальйоні, де його навички, мужність і відданість справі швидко здобули повагу серед побратимів…
Але 10 березня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Надіївка в Покровському районі Донецької області, життя Андрія обірвалося. Він загинув, виконуючи свою священну місію - захищаючи Україну від ворога. Його загибель стала важким ударом для родини, друзів та всієї країни.
Андрій був тим чоловіком, на якого можна було покластися в будь-якій ситуації. Він був мужнім, безстрашним, але водночас лагідним і турботливим, коли справа стосувалася рідних і близьких. В його серці завжди було місце для любові та доброти, а його вчинки залишили незабутній слід у серцях тих, хто його знав.
Сьогодні ми вшановуємо пам'ять Героя. Андрій Пурик загинув за нашу свободу, за наше світле майбутнє. І хоча він більше не з нами, його героїчний шлях буде жити в серцях його земляків.
Щирі співчуття рідним і близьким Андрія Васильовича. Поховали нашого земляка на Алеї Слави в Броварах Київської області. Вічна і світла пам’ять земляку-Герою-захиснику!
