Повернення з російського полону бійця, колишнього вихованця Гуляйпільської школи-інтернату Владислава Самбура стало не тільки символом незламності, а й глибокою історією про людську витривалість, любов до рідної землі та важливість підтримки близьких. 31-річний військовий пережив майже три роки жахливих умов, побоїв і знущань, що стали частиною його життя під час полону. У січні поточного року він, разом із 24 іншими захисниками нашої держави, повернувся в Україну. Зараз Владислав продовжує реабілітацію, однак його дух залишився незламним.
Маленький хлопець із великою мрією
- Нас у батьків було п’ятеро дітей. Жили ми в місті Бердянську, де я народився 1993 року, - почав розповідати Владислав. - Спочатку ми перебували в Бердянську, а потім нас з братом Іваном відправили до Гуляйпільської спеціальної школи-інтернату, після її закінчення я вступив до Осипенківського ліцею, де отримав спеціальність муляра-штукатура. У 2018 році пішов на службу до Збройних Сил України, потрапив у 501-й батальйон морської піхоти. Разом зі мною в батальйоні був Іван Франк з Гуляйполя. Він перебував з нами в Маріуполі. Знаю, що Іван отримав численні поранення і його волонтери евакуювали, але, вилікувавшись, він знову там служить.
У 2019 році на захист України став мій молодший брат Іван, який і досі служить, хоч за станом здоров’я потребує відпочинку та лікування. Я маю зв’язок з Олексієм Бугримом, який родом з Успенівки колишнього Гуляйпільського району. Він теж воював з рашистами, а зараз списаний за станом здоров’я і проживає в Запоріжжі. Є у мене контакти і з людьми, які зараз мешкають в окупованому Бердянську. Нині я частенько згадую і пам’ятаю всіх вчителів і вихователів школи-інтернату, які під керівництвом директора Сергія Анатолійовича Столяренка навчали і виховували нас, за це їм щира подяка.
Після полону ще продовжую амбулаторне лікування. Звичайно, почуваю себе набагато краще після повернення, але попереду ще довгий шлях лікування, як потім складеться, побачимо. Хотілося б повернутися на службу, та все залежить від рішення лікарів.
Четвертого квітня 2022 року Владислав потрапив до полону
Військовий з теплотою згадує свою дитячу мрію - стати десантником. І коли дізнався, що в рідному місті є десантно-штурмова рота, не приховував радості: мрія ставала реальністю. Сім років тому він долучився до лав Військово-морських сил ЗСУ.
«Ми з другом прийшли до морської піхоти у Бердянську, - розповідає він. - У липні 2018 року підписали контракти. Потрапили до десантно-штурмової роти 501-го окремого батальйону морської піхоти. Мене захоплювали наші традиції, особливо випробування «на берет». Це не просто ритуал - це виклик собі, шанс довести власну силу, витримку й вірність справі».
Повномасштабну війну Владислав зустрів за 20 км від Маріуполя. У перші дні лютого 2022 року, коли почалися обстріли, він був на чергуванні з товаришем, а вже за декілька днів хлопець разом з побратимами опинився в оточеному Маріуполі на «Азовмаші»…
«Із заводу ми вийшли без зброї, нас обшукали, забрали все, залишили тільки сигарети і запальнички. І це був тільки початок трирічного полону, - згадує він, коли розповідає про той момент, коли опинився в руках ворога. Спершу він потрапив до Сартани Донецької області, а потім до колонії в Оленівці.
Умови там були жахливими: «Спали на підлозі, води давали дуже мало, нас було 260 людей, а місця не вистачало. Нам навіть не давали нормальної їжі - годували зіпсованою картоплею, яку навіть не варили, а просто заливали окропом…»
Шлях через тортури та знущання
В Оленівці, а згодом і в Таганрозі, Старому Осколі, Олексіївці Владислав разом із побратимами зазнавав фізичного насилля. Били руками, ногами, палками, навіть зіпсованими речами. «Чи по ребрах, чи по нирках - будь-яким способом, аби зробити максимально боляче», - згадує він. Однак незламний дух Владислава тримався завдяки думкам про звільнення та Україну. Під час допитів і знущань він намагався зберегти свою гідність, хоч і знав, що за будь-якої помилки йому можуть загрожувати ще більші муки.
Але навіть в умовах страшних тортур Владислав знаходив сили, щоб допомогти своїм побратимам. «Іноді ми потайки співали українські пісні, згадували рідні місця… Це допомагало пережити найважчі моменти».
Коли військовий згадує, як росіяни поводились із полоненими українцями, його обличчя темніє, а голос стає тихішим:
«Щоразу, як відкривали двері камери, було ясно - хтось точно отримає побої. Удари - по ребрах, по нирках… Найчастіше били руками та ногами. Навіть намагалися виколоти очі - лише б завдати якомога більше болю. Це відбувалося щодня. Без винятку. Пів року поспіль…»
На питання, чому саме їх били, Владислав пояснює:
«Нам казали, що ми – «хохли» та «нацисти», що Українська держава не має права на існування. Для них є тільки росія. Була Київська Русь - і цього достатньо».
Особливо жорстоко, за його словами, реагували на українську мову:
«Через мову нас також жорстоко били. Саме тому мені й досі важко повністю повернутися до української. Нам забороняли говорити між собою рідною мовою. Їх дратувало те, чого вони не розуміли…»
Хвороба та помилковий діагноз
Ще одним випробуванням для Владислава стала важка хвороба, яку він підхопив у полоні. Через погані умови, вологість і недоїдання у нього розвинувся туберкульоз. На додаток до цього йому поставили діагноз «онкологія четвертої стадії», який пізніше виявився помилковим. Він пережив кілька місяців, сповнених сумнівів і страждань, але не здавався.
Владислав на реабілітації
«Начальник тюрми цинічно жартував: «Додому ти не доїдеш, готуй «гробик». Але я сильно не засмучувався. Думав, як судилося, то... аби додому тіло відправили, - розповідає Владислав, знизуючи плечима. - Проте внутрішньо я відчував, що не здамся. Моя мета була одна - повернутися додому».
Повернення додому
Останні дні полону він пам’ятає до найменших подробиць. Після кількох місяців перебування в різних колоніях, Владислав і ще кілька полонених були перевезені до іншого місця. І ось, одного вечора його вивели в автозак, а згодом - в літак. Якби не цей момент, Владислав не повірив би, що насправді повертається додому. «Коли відкрилася рампа літака і я побачив цивільні автобуси й машини «швидкої», я зрозумів, що це не сон. Це правда. Я вдома!»
Тепер і сьогодні
Нині Владислав перебуває на лікуванні. Попри важкі наслідки полону, зокрема, порушення координації рухів і нервові розлади, він тримається. Відчуває себе набагато краще, ніж був у полоні, і вірить, що одужає.
Десантник після полону
«Мені допомогло розуміння, що мене чекають вдома. Це тримало мене на плаву, навіть коли вже здавалось, що немає сил», - каже він, посміхаючись.
Про плани на майбутнє хлопець говорить із помітною сором'язливістю, але й надією: «Що далі? Можливо, я повернуся на службу, але це вже залежить від дозволу лікарів. І ще… треба й особисте життя налагоджувати. Адже ні дітей, ні коханої…»
Владислав повернувся з полону іншим – можливо, мовчазнішим, глибшим, але незламаним. Його очі бачили те, що важко описати словами, але в них досі світиться надія. Бо всі ми знаємо, що навіть після найтемнішої ночі, завжди приходить ранок. І поки серця таких, як він, б’ються в унісон із рідною землею - жива не тільки людина, жива й Україна. Розповідь про Владислава - це голос незламності, що лунає крізь біль, аби нагадати всім українцям: ми сильні, бо віримо. Ми вистоїмо, бо любимо. Ми переможемо, бо не здаємося.
